Дон Леонсіо Маестре заходить до бару і тут-таки біля шинкваса випиває келих вина. Поруч на стільці сидить якась дівчина й посміхається йому. Дон Леонсіо повертається до неї спиною. Дивитися на цю посмішку було б з його боку зрадою, першою зрадою Ельвіриті.
«Ні, не Ельвіриті. Ельвірі. Яке просте й гарне ім’я».
Дівчина, що сидить на стільці, кидає через плече:
— Гей, понуро, даси мені прикурити?
Дон Леонсіо тремтячими руками запалює й підносить їй сірника. Тоді платить за вино — і швидко виходить надвір.
«Ельвіра... Ельвіра...»
Донья Роса, перш ніж дати буфетникові спокій, запитує:
— Ти музикантам дав кави?
— Ні.
— Ну, то дай; здається, вони втомилися. Ач, ледацюги!
Музиканти на своїй естраді видобувають останні такти уривка з «Луїси Фернанди», того чарівного уривка, що починається словами:
Перед тим вони грали «Музичний момент», а ще раніше — «Дівчину з букетом троянд», героїня якої — «чарівна мадридка, вербени квітка».
Донья Роса підходить до музикантів.
— Я наказала, щоб вам принесли кави, Макаріо.
— Дякую, доньє Росо.
— Нема за що. Ви ж знаєте, моє слово закон.
— Звісно, знаю, доньє Росо.
— Ще б пак.
Скручуючи сигарету, скрипаль дивиться на господиню великими лупатими, наче в нудьгуючого бугая, очима. Губи в нього зневажливо відкопилені, дихання уривчасте.
— Вам теж принесуть кави, Сеоане.
— Гаразд.
— А ви, чоловіче, щось не дуже чемний!
Макаріо втручається, щоб розрядити атмосферу.
— У нього болить шлунок, доньє Росо.
— Але це не привід, щоб бути хамулою. Ну й виховання у цих людей, чорт забирай! Коли їм щось кажеш, вони огризаються, а коли робиш їм якусь послугу, то замість подякувати, вони тільки мимрять «гаразд», наче маркізи якісь. Отакої!
Сеоане мовчить, а його товариш тим часом підлесливо дивиться на донью Росу. Тоді звертається до сеньйора, котрий сидить неподалік:
— Як там той хлопець?
— Потроху оговтується у вбиральні, нічого страшного.
Вега, власник друкарні, простягає кисет догідникові, що сидить за сусіднім столиком:
— Беріть, скрутіть собі сигарету і не скигліть. Я був у ще гіршій скруті, ніж оце ви, і знаєте, що зробив? Почав працювати.
Чоловічок за сусіднім столиком посміхається, мов учень до вчителя: совість у нього нечиста, але найгірше те, що він цього не усвідомлює.
— Це вже не абищо!
— Авжеж, чоловіче, авжеж, треба працювати і ні про що інше не думати. А тепер, самі бачите, я тут сиджу щовечора, і мені ніколи не бракує ні сигарети, ні чарки.
Співрозмовник непевно хитає головою.
— А якщо я вам скажу, що хочу працювати, але не маю роботи?
— Отакої! Щоб працювати, потрібно тільки мати бажання. Ви певні, що хочете працювати?
— Ще б пак!
— То чому б вам не підносити людям валізи на вокзалі?
— Я б не зміг, надірвався б через три дні... Я бакалавр...
— І яка вам із того користь?
— Правду кажучи, ніяка.
— З вами, друже, відбувається те саме, що й з багатьма людьми, які сидять склавши руки в кав’ярні й пальцем не поворухнуть. Кінчається це тим, що одного чудового дня вони зомлівають, як отой юний фігляр, котрого щойно відвели до вбиральні.
Повертаючи кисет, бакалавр не суперечить.
— Дякую.
— Нема за що. А ви справді бакалавр?
— Так, сеньйоре.
— Гаразд, я дам вам шанс не скінчити життя в якомусь притулку чи в черзі до нічліжки. Ви хочете працювати?
— Так, сеньйоре. Я вже вам казав.
— Зайдіть до мене завтра. Ось моя візитка. Приходьте вранці, до дванадцятої, десь об одинадцятій тридцять. Працюватимете в мене коректором, якщо вам знайома ця робота і ви не проти: колишній коректор був такий ледар і нахаба, що сьогодні вранці я мусив його звільнити.
Сеньйорита Ельвіра нишком поглядає на дона Пабло. Той саме пояснює молодикові, котрий сидить за сусіднім столиком:
— Сода — чудова річ і зовсім не шкідлива. Просто лікарі не прописують її, бо ніхто ж не ходитиме до них заради соди.
Молодик згідливо хитає головою, хоча слухає впіввуха, бо задивився на коліна сеньйорити Ельвіри, які вистромлюються з-під столика.