— Не дивіться туди, не будьте дурним; я вам дещо розповім — не захочете зв’язуватися.
Донья Пура, дружина дона Пабло, розмовляє з обвішаною біжутерією гладухою, котра колупається зубочисткою в золотих зубах.
— Мені вже набридло це торочити. Скільки житимуть чоловіки й жінки, стільки існуватимуть залицяння; чоловік — вогонь, а жінка — солома, й ось будь ласка! Те, що я вам розповіла про випадок у трамваї на 49 маршруті,— чистісінька правда. Навіть не знаю, до чого ми так дійдемо!
Гладуха неуважливо переламує зубочистку.
— Так, мені теж здається, що в наш час бракує благопристойності. В усьому винні ці басейни; повірте, раніше такого не було... Сьогодні, коли тебе знайомлять з якоюсь дівчиною і ти подаєш їй руку, то потім цілий день не можеш позбутися відчуття огиди. Ще й підчепиш заразу, якої зроду не знала.
— Ваша правда.
— А ще, гадаю, винні кінотеатри. Там усі, як є, сидять упереміш і туляться в темряві одні до одних, а це до добра не доведе.
— І я такої ж думки, доньє Маріє. Якщо не підвищити моральність, нам кінець.
Донья Роса править своєї.
— До того ж, якщо у вас болить шлунок, чому б вам не попросити в мене трохи соди? Хіба я коли відмовляла вам у дрібці соди? Чи вам мову відібрало?
Донья Роса обертається й гукає, перекриваючи своїм верескливим противним голосом усі розмови, що точаться в кав’ярні:
— Лопесе! Лопесе! Передай скрипалеві соди.
Викидайло залишає посуд на одному зі столиків і приносить тарілку, а на ній склянку з водою, ложечку й нікельовану цукорницю з содою.
— Що, таць уже зовсім не залишилося?
— Так мені дав сеньйор Лопес, сеньйорито.
— Гаразд, постав сюди і забирайся.
Викидайло ставить усе на піаніно і йде. Сеоане набирає ложечкою соду, відхиляє голову назад, розтуляє рота... і сипле в нього соду. Він жує її так, як жують горіхи, а тоді запиває ковтком води.
— Дякую, доньє Росо.
— Бачите, чоловіче, як легко бути чемним? У вас болить шлунок, я наказую, щоб вам принесли соди, і всім добре. Ми живемо на світі, щоб допомагати одні одним, але не робимо цього, бо не хочемо. Таке життя.
Хлопчаки, які грали в поїзд, раптом спинилися. Якийсь сеньйор каже їм, що слід поводитися чемніше та стриманіше. А вони, не знаючи, куди подіти руки, з цікавістю дивляться на нього. Старшенький, на ім’я Бернабе, чомусь пригадав сусіду Чуса, свого однолітка. Меншенький, Пакіто, думає про те, що в цього сеньйора тхне з рота — нібито паленою гумою.
Тим часом Бернабе душить сміх, він саме згадав кумедну розмову, що відбулася між Чусом і його тіткою.
«Чусе, ти справжнє порося,— мовила тітка,— бо ніколи не міняєш штанці, поки їх не закаляєш. І не соромно тобі?»
Бернабе стримує сміх, щоб сеньйор не розсердився.
«Ні, тітонько, не соромно, тато теж закаляє штани».
«Сміх та й годі!»
Пакіто міркує.
«Ні, в цього сеньйора з рота тхне не паленою гумою, а гнилою капустою та брудними ногами. Якби цей сеньйор був моїм татом, я позатикав би собі ніздрі воском. Тоді б я розмовляв, як моя кузина Еміліта — гуа, гуа,— через це їй мають оперувати горло. Мама каже, коли Еміліті зроблять операцію, її личко не буде таким дурнуватим і вона не спатиме з роззявленим ротом. А може, під час операції вона помре. Тоді її покладуть у білу труну, бо вона ще не має грудей і носить черевички без підборів».
Обидві пенсіонерки, вмостившись на дивані, втупились у донью Пуру.
В повітрі ще ширяють, наче кольорові кульки, думки двох розмальованих потвор про скрипаля.
— Не знаю, звідки беруться такі жінки; ось ця от — справжня жаба. Цілісінький день тільки те й робить, що перетирає на зубах усіх підряд, а того не розуміє, що чоловік терпить її хіба що через ті кілька дуро, які в неї ще лишилися. Цей дон Пабло — пройдисвіт, за ним треба добре пильнувати. А дивиться на жінок так, мовби роздягає.
— Авжеж.
— Та й Ельвіра, скажу я вам, теж неабияка пройда. Не те і що ваша Пакіта: та, зрештою, живе пристойно, хоча папери і в неї й не виправлені, а Ельвіра весь час отирається тут і не проґавить нагоди злупити з когось кілька монет, аби якось і прохарчитися.
— До того ж, доньє Матильдо, цей безпутник дон Пабло не годен у слід ступити залицяльникові моєї дочки — той викладає психологію, логіку й етику і взагалі справжній джентльмен.
— Звісно, не годен. Залицяльник Пакіти кохає її, з ним дівчина почувається щасливою, а вона ж гарна з личка, приваблива, тож і дозволяє себе любити, адже вона для цього створена. А ці безсоромні шелихвістки тільки й знають щось канючити. Ані стиду ні совісті!