Проте в реалізмі Сели важко не помітити чимало новаторських рис. Насамперед у творі зникає традиційний для роману XIX ст. протагоніст. Деякі критики охрестили «Вулик» структурним романом, оскільки в ньому місце індивідуального персонажа заступає персонаж колективний: історія героя, яка становила вісь оповіді у творах реалізму, губиться у фрагментарній дійсності, складові якої актуалізуються в теперішньому часі. Села зазначає: «„Вулик“ — це роман без героя, в якому всі персонажі, мов равлик, ховаються у власній душевній дрібноті». Як висловлюється X. Уррутія, це «людська магма, що набуває власної особистості й репрезентує тотальне суспільство, населення міста. Усі персонажі трактуються винятково з наративної точки зору, абсолютно однаково, без надання переваги жодному з них». За підрахунками X. М. Кабальєро Бональда, на сторінках твору з’являється двісті дев’яносто шість звичайних літературних персонажів і п’ятдесят історичних постатей. Серед цієї навали дійових осіб та імен лише тридцять персонажів час від часу висуваються на перший план: донья Вісі, її дочка Хулія, Вентура Агуадо, донья Роса, сеньйорита Ельвіра, Наті, Роберто Гонсалес, його дружина Філо і, звичайно, Мартін Марко, поет дисидентського типу, невдаха, гнаний суспільством. Він присутній у тридцять одному фрагменті з двохсот п’ятнадцяти, і це єдиний персонаж, який з’являється в усіх розділах і фіналі. Марко перебуває в центрі насиченої мережі людей, багато з яких має з ним ті або ті стосунки. У фіналі всі пов’язані з ним персонажі починають виявляти занепокоєння його долею. Таким чином, Мартін Марко забезпечує загальну зв’язність тексту твору і постає на його сторінках як згадка про звичного індивідуального героя соціальних романів XIX ст. Проте переважна більшість персонажів проминає миттєво, майже не залишаючи сліду у свідомості читача. За висловом Сели, це нагромадження індивідів нагадує «потік, вулик людей, які іноді щасливі, а іноді ні».
Відповідно до такого підходу роман не має сюжету, а становить безкінечну серію коротких фрагментів, що подають миттєві знімки персонажів, їхні стислі характеристики, дрібні сценки, в яких вони задіяні. Сам Села порівнює роман із «годинником, зробленим із багатьох коліщаток і частин». Цей принцип письменник уперше використав у творі «Флігель заспокоєння», який визначив як «роман, зібраний із дрібних деталей, так само як робиться паркетна підлога», оскільки в ньому читач має справу з мозаїкою безіменних персонажів, що живуть відокремлено у своїх келіях, мов бджоли у вулику. На зовнішньому рівні роман «Вулик» поділено на шість розділів і фінал. Дія першого розділу відбувається у кав’ярні «Утіха», власницею якої є донья Роса. У наступних розділах персонажі твору виходять на вулиці Мадрида, де вони втягуються у незначні події, відвідують будинок побачень, пиячать, заробляють дрібні гроші, займаються шахрайством. Через фрагментарність і відсутність звичного змісту роман Сели є прикладом відкритого твору, чия навмисно дезорганізована структура відтворює стан безладу і хаосу, які панували у повоєнному Мадриді.
Значного поширення набуло розуміння «Вулика» як «біхевіористського роману», яке запропонував ще 1952 року критик Г. Буено. Він висунув гіпотезу, що цей твір, написаний з позиції чистого об’єктивізму, з науковою неупередженістю репрезентує персонажів, які позбавлені внутрішнього життя й рухаються тільки під впливом зовнішніх стимулів. Дія роману відбувається винятково у вічному теперішньому часі, оскільки минуле постає як витіснений у забуття трагічний досвід, про який краще не згадувати, а майбутнє також виштовхується зі свідомості, тому що лякає невизначеністю. Гомер Парра зазначає, що «час біхевіоризму завжди теперішній. Теперішнє — це той час, який можна вхопити, це безпосереднє, те, що зв’язує в одне ціле екзистенцію персонажів [...]. Цей теперішній час творять персонажі. Тут ідеться не про об’єктивний час, який можна вимірювати, але про час екзистенційний». У романі «Вулик» читач бачить тільки зовнішні реакції книжкових героїв: їхні жести, вирази обличчя, одяг, і в цьому плані «Вулик» також нерідко називають одним із взірців «кінематографічного роману», адже в ньому Села наслідує прийоми репрезентації реальності, розроблені у кіно: фрагментарність представлення дійсності, симультанність дії, «оречевлення» тілесності тощо.