Донья Роса володіє акціями одного банку, де завдає клопоту всьому правлінню, а ще, як подейкують тутешні мешканці, має натоптані золотом валізи, які ховає так спритно, що їх не знайшли навіть під час громадянської війни.
Чистильник взуття налощив черевики донові Леонардо.
— Прошу.
Дон Леонардо роздивляється черевики і дає йому сигарету.
— Дуже дякую.
Дон Леонардо не платить за послугу, ніколи не платить. Він дозволяє чистити собі черевики за поблажливий жест. Дон Леонардо негідник вищого ґатунку, і це завжди викликає захоплення у дурнів. Щоразу, наводячи глянець на черевики дона Леонардо, чистильник згадує про свої шість тисяч дуро. В душі він тішиться з того, що допоміг донові Леонардо виплутатися з халепи; хоча іноді відчуває прикрість, втім, майже невловиму.
«Сеньйори — завжди сеньйори, це ясно, як Божий день. Зараз він мов не свій, але природженого сеньйора одразу видно».
Якби чистильник Сегундо Сегура був людиною освіченою, він, понад усякий сумнів, зачитувався б творами Васкеса Мельї[19].
Альфонсито, хлопчик-посильний, повертається до кав’ярні з газетами.
— Гей, голубе, скільки можна ходити?
Альфонсито, хворобливий білявий хлопчик років дванадцятьох-тринадцятьох, раз по раз кашляє. Його батько-журналіст помер два роки тому в Королівському притулку[20]. Матір, котра до заміжжя була манірною панночкою, тепер миє підлоги в кількох конторах на Гран Віа й харчується в їдальні для бідняків.
— Була черга, сеньйорито.
— Авжеж, черга; люди зараз стають у чергу по новини, наче не мають важливіших справ. Неси-но їх сюди!
— «Інформасьйонес» уже не було, сеньйорито,— я приніс «Мадрид».
— Байдуже. Піди розберися в цій писанині! От ви, Сеоане, щось тямите в усіх тих урядах, яких зараз на білому світі розвелося, хоч греблю гати?
— Гм.
— Е, юначе, не придурюйтеся, не хочете казати — то й не кажіть! Ти ба, скільки таємничості!
Сеоане посміхається сумною усмішкою хворої на шлунок людини і мовчить. Та й що тут скажеш?
— Знаю, чудово знаю, чого ви мовчите і тільки всміхаєтеся. Хочете переконатися? Ну, та дідько з вами! Тільки, скажу я вам, шила в мішку не сховаєш, ох, не сховаєш.
Альфонсито розносить «Мадрид» по столиках.
Дон Пабло дістає мідяки.
— Є там щось цікаве?
— Не знаю, самі дивіться.
Дон Пабло розгортає газету й читає заголовки. Пепе зазирає через його плече й теж намагається читати.
Сеньйорита Ельвіра знаками підкликає хлопчика і каже:
— Коли донья Роса скінчить читати, принеси мені її газету.
Донья Матильда, котра розмовляє з продавцем сигарет, поки її подруга донья Асунсьйон сидить у вбиральні, зневажливо мовить:
— Не розумію, чому їх так цікавить усе, що відбувається деінде. Аби тільки нам тут жилося спокійно! Ви згодні?
— Цілком.
Донья Роса читає новини про війну.
— Щось довго вони відступають... Але ж зрештою мусять усе виправити! Ви вірите, Макаріо, що врешті-решт вони все виправлять?
На обличчі піаніста сумнів.
— Не знаю, можливо. Якщо вигадають щось путнє!
Донья Роса втуплюється в клавіатуру піаніно. Лице в неї сумне й замислене, і говорить вона мовби сама до себе, ніби міркує вголос:
— Річ у тім, що німці, справдешні лицарі, надто поклалися на цих полохливих, як вівці, італійців. Саме так!
Її голос лунає глухо, а очі за скельцями окулярів начеб імлисті, мрійливі.
— Якби я побачила Гітлера, то сказала б йому: «Не покладайтеся на них, не будьте бовдуром, вони такі полохливі, що нічого перед собою не бачать!»
Донья Роса тихо зітхає.
— Яка ж я дурепа! Перед Гітлером я б, либонь, і не пискнула...
Донью Росу турбує доля німецького війська. Вона щодня дуже уважно читає зведення генерального штабу фюрера і в невиразних передчуттях, які не наважується втямити, пов’язує долю вермахту з долею своєї кав’ярні.
Вега купує газету. Сусід питає:
— Добрі новини?
Вега — еклектик.
— Як для кого,— мовить він.
Викидайло час від часу озивається: «Іду!» — і човгає ногами по підлозі кав’ярні.
— Перед Гітлером я б, либонь, зніяковіла; він вочевидь може нагнати страху — в нього погляд, мов у тигра.
Донья Роса знову зітхає. Її могутні груди на якусь мить затуляють шию.
— Гадаю, він і папа наганяють страху більше, ніж будь-хто.
Донья Роса вдаряє пальцями по кришці піаніно.
— Зрештою, він знає, що діється; для цього він має генералів.
19
Хуан Васкес де Мелья-і-Фанхуль (1861-1928) — іспанський політичний діяч і письменник, пропагандист традиціоналізму.