— Ні, мабуть, я погано пояснив, я хотів би подивитися окуляри за три-чотири дуро.
Продавець дивиться на Сеоане презирливо. На продавцеві білий халат і кумедне пенсне, зачіска у нього з пробором посередині, а ще він крутить задом, коли рухається.
— Такі ви знайдете в першій-ліпшій аптеці. На жаль, нічим не можу вам допомогти, сеньйоре.
— Що ж, бувайте. Вибачте.
Сеоане роздивляється вітрини аптек. У деяких, більш показних, де ще й проявляють фотоплівку, справді виставлені темні окуляри.
— У вас є окуляри за три дуро?
Продавщиця — гарненька люб’язна дівчина.
— Так, сеньйоре, але я вам їх не раджу, вони дуже ламкі. За трохи більшу ціну ми можемо запропонувати непогану модель.
Дівчина риється в шухляді й дістає кілька пакетів.
— Ось за двадцять п’ять песет, за двадцять дві, за тридцять, за п’ятдесят, за вісімнадцять — вони трохи гірші, за двадцять сім...
Сеоане пам’ятає, що в кишені у нього лише три дуро.
— Оці за вісімнадцять, кажете, погані?
— Так, на них не заощадите, тільки змарнуєте гроші. Ось ці за двадцять дві — то вже інша річ.
Сеоане всміхається до дівчини.
— Гаразд, сеньйорито, щиро вам дякую, я ще подумаю, а тоді прийду. Вибачте, що потурбував.
— Ради Бога, сеньйоре, завжди до ваших послуг.
Десь у глибині душі Хуліту гризуть докори сумління. Проведені в домі доньї Селії вечори раптом уявляються їй такою собі облямівкою до майбутніх пекельних мук.
Але це триває лише якусь мить, прикру мить, невдовзі вона стає колишньою Хулітою. Сльоза, що мало не скотилася по її щоці, завмирає на місці.
Дівчина йде до своєї кімнати й дістає з шухляди комода зошит у чорній цератовій обкладинці, в якому робить якісь дивні підрахунки. Вона шукає олівець, записує якісь цифри та всміхається до себе у дзеркало: губи стиснуті, очі примружені, руки зведені на потилиці, ґудзики на блузці розстебнуті.
Гарна Хуліта, ох і гарна, коли підморгує собі в дзеркало...
«Сьогодні Вентура зробив нічию».
Хуліта всміхається, її нижня губа тремтить, і підборіддя також.
Вона здмухує порох із зошита і ховає його на місце.
«Правду кажучи, пустилася я на всі заставки»...
Замикаючи шухляду на ключ, до якого прив’язана червона стрічечка, вона скрушно думає: «Ох, і ненаситний цей Вентура!»
Однак — це ж треба! — коли вона виходить зі своєї спальні, її душу огортає хвиля безпричинного оптимізму.
Мартін прощається з Наті Роблес і прямує до кав’ярні, звідки його вчора виставили за те, що він не заплатив за каву.
«Залишилося трохи більше вісьмох дуро,— міркує він,— гадаю, не буде злочином, якщо я куплю собі сигарет, а заразом провчу цю паскуду — господиню кав’ярні. А Наті подарую пару гравюр за п’ять-шість дуро».
Він сідає на 17-й номер і під’їжджає до площі Більбао. Перед дзеркалом у вітрині перукарні пригладжує волосся та поправляє вузол краватки.
«По-моєму, вигляд я маю непоганий...»
Мартін заходить до кав’ярні в ті самі двері, через які виходив учора, він сподівається потрапити до того самого офіціанта і, якщо буде така можливість, навіть сісти за той самий столик.
У кав’ярні така задуха, що повітря тут здається густим і липким. Музиканти грають «Кумпарситу» — танго, з яким у Мартіна пов’язані давні, невиразні, солодкі спогади. Господиня — вочевидь, щоб не втрачати навичок,— кричить, а присутні байдуже спостерігають, як вона здіймає руки, а тоді важко опускає їх і завченим рухом складає на череві. Мартін сідає за столик біля естради. Підходить офіціант.
— Сьогодні вона мов скажена. Якщо побачить вас, ошаленіє.
— Біс із нею. Ось, візьміть дуро та принесіть мені кави. Одна двадцять за вчора й одна двадцять за сьогодні — разом дві песети сорок сентимо. Решту залиште собі, з голоду я поки що не вмираю.
Офіціант спантеличений, лице в нього робиться дурнішим, ніж звичайно. Не встигає він відійти далеко від столика, як Мартін знову гукає:
— Пришліть мені чистильника.
— Слухаюсь.
Мартін не вгаває.
— І продавця сигарет.
— Слухаюсь.
Мартінові доводиться докладати неабияких зусиль: у нього болить голова, але він не наважується попросити аспірину.
Донья Роса розмовляє з офіціантом Пепе й ошелешено дивиться на Мартіна. Той удає, ніби нічого не помічає.
Йому подають каву, він робить пару ковтків, тоді підводиться й прямує до вбиральні. Згодом Мартін так і не міг пригадати, чи це там він витяг носовичка, що лежав у тій самій кишені, де й гроші.