Повернувшись на своє місце, він дає почистити собі черевики й купує на один дуро пачку добрих сигарет.
— Нехай ці помиї п’є ваша господиня — зрозуміло? — ну й гидота!
Він майже урочисто підводиться та неквапно прямує до дверей.
Вже на вулиці Мартін помічає, що тремтить усім тілом.
Мартін ні про що не шкодує, адже щойно він повівся як справжній мужчина.
Вентура Агуадо Сане каже своєму компаньйонові по пансіону, капітану ветеринарної служби донові Тесифонте Овехеро.
— Будьте певні, капітане, в Мадриді чого-чого, а зальотів не бракує. А надто тепер, по війні. Зараз кожна — хоч багата, хоч бідна — крутиться, як може. Треба тільки присвятити їм трохи часу, чорт забирай! Щоб рибу з’їсти, мусиш у воду лізти!
— Авжеж, я розумію.
— Саме так, чоловіче, саме так. А ви сподіваєтесь розважитися, не доклавши до цього жодних зусиль? Не думайте, що жінки самі до вас прибіжать. У нас поки що не так, як в інших краях.
— Еге ж, ваша правда.
— Ну, то як? Треба бути спритнішим, капітане, треба зважитися і діяти рішуче. А головне — не впадати у відчай, якщо спіткає невдача. Не виходить з однією? Яка важниця! Буде інша.
Дон Роке посилає записку Лолі, служниці пенсіонерки доньї Матильди: «Приходь на Санта Енграсію о восьмій. Твій Р.».
Сестра Лоли, Хосефа Лопес, упродовж багатьох років була служницею в домі доньї Соледад Кастро де Роблес. Час від часу вона казала, буцімто їде в село, а сама лягала на кілька днів до пологового будинку. Вона народила п’ятьох синів, усіх їх виховували черниці з монастиря, що в Чамартині де ла Роса: троє старших були від дона Роке, четвертий — од старшого сина дона Франсиско, а останній — від самого дона Франсиско, котрий пізніше за інших відкрив цю золоту жилу. Батьківство кожного з них не викликало сумнівів.
— Хоч би яка я була,— любила повторювати Хосефа,— але тому, хто мені до вподоби, я роги не наставляю. Коли набридне, тоді нехай іде під три чорти, але поки в нас любов, будемо в парі, наче голуб із голубкою.
Хосефа була колись вродливою жінкою, хіба що занадто дебелою. Тепер вона тримає пансіон для студентів на вулиці Аточа, і всі п’ятеро синів живуть разом із нею. Лихі на язик сусіди подейкують, буцімто Хосефа злигалася з контролером, який збирає плату за газ, а ще буцімто одного дня вона увігнала в краску чотирнадцятирічного хлопця, сина тамтешнього крамаря, проте правда це чи ні, встановити важко.
Її сестра Лола хоч і молодша, але така ж дебела та грудаста. Дон Роке купує їй дешеві браслети й тістечка, а вона й рада. Лола не така порядна, як Хосефа, і плутається то з одним молодиком, то з іншим. Якось донья Матильда заскочила її в ліжку з Вентурою, але вирішила не здіймати галасу.
Одержавши записку від дона Роке, дівчина причепурилася й подалася до доньї Селії.
— Він іще не прийшов?
— Поки що ні. Проходь сюди.
Лола заходить до спальні, роздягається й сідає на ліжко. Вона хоче зробити донові Роке сюрприз — відчинити йому двері в чому матір спородила.
Донья Селія підглядає в замкову шпарину; їй подобається дивитись, як дівчата роздягаються. Іноді, відчуваючи, що обличчя в неї палає, вона кличе свого песика.
— П’єро! П’єро! Іди-но до хазяєчки.
Вентура трохи прочиняє двері кімнати, в якій був зі своєю дівчиною.
— Сеньйоро!
— Іду.
Вентура пхає доньї Селії в руку три дуро.
— Нехай спершу вийде сеньйорита.
Донья Селія не проти.
— Як хочете.
Вентура йде до гардеробної і запалює сигарету, щоб перечекати, поки дівчина піде; його подруга, опустивши очі, спускається сходами.
— До побачення, голубонько.
— До побачення.
Донья Селія стукає кісточками пальців до кімнати, де чекає Лола.
— Хочеш перейти до великої спальні? Вона звільнилася.
— Гаразд.
Вже спустившись до цокольного поверху, Хуліта зустрічає дона Роке.
— Привіт, доню! Звідки це ти?
Хуліта ніяковіє.
— Я... від фотографа. А ти куди йдеш?
— Та... провідати хворого приятеля, бідоласі зовсім кепсько.
Дівчині важко уявити, що батько йде до доньї Селії; батькові теж важко подумати таке про дочку.
«Ну й дурний же я! І спаде ж таке на думку!» — міркує дон Роке.
«Мабуть, він правду сказав про цього приятеля,— кмітує дочка,— звісно, тато облагоджує якісь дільця, але щоб він ішов туди, це вже було б занадто!»
Коли Вентура наміряється вийти з гардеробної, донья Селія перепиняє його.
— Стривайте, там хтось дзвонить.
З’являється дон Роке; він трохи блідий.