— Здрастуйте, Лола прийшла?
— Так, вона в спальні навпроти.
Дон Роке двічі легенько стукає в двері.
— Хто там?
— Я.
— Заходь.
Вентура Агуадо продовжує переконувати капітана.
— Послухайте, у мене зараз є одна дівчинка — її ім’я не має для вас жодного значення, головне, що справа там на мазі. Так от, коли я вперше побачив її, то подумав: «Тут мені нічого не світить». А проте підійшов до неї, щоб потім не шкодувати, мовляв, бачив, а не спробував заарканити. Сказав їй кілька слів, пригостив пару разів вермутом із креветками, і — як бачите — тепер вона в мене покірлива, наче овечка. Робить усе, що мені заманеться, і слова не скаже. Познайомилися ми в двадцятих числах серпня, а вже за якийсь тиждень — саме на мій день народження — бац, і в ліжко! А якби я стояв, мов бовдур, і лише дивився, як біля неї увиваються та як її улещують інші, то й був би зараз ні з чим, як оце ви.
— Усе це добре, авжеж, але мені здається, що тут уся справа в удачі.
Вентура аж підскакує на стільці.
— В удачі? Ось де ваша помилка! Удачі не існує, мій друже, удача, мов жінка, віддається тому, хто її домагається, а не тому, хто дивиться на неї з вулиці й не наважується зронити ні слова. Отож не варто вам сидіти цілі дні вдома й озиратися на цю лихварку, в якої син несповна розуму, та вивчати коров’ячі болячки. Кажу вам, так ви нічого не доможетеся.
Щойно дограли «Кумпарситу», Сеоане кладе скрипку на піаніно й каже Макаріо:
— Я вийду на хвилинку до вбиральні.
Сеоане йде між столиками. В голові його досі крутяться ціни на окуляри.
«Направду краще трохи зачекати. Оті за двадцять дві песети, здається, непогані».
Він штовхає ногою двері з написом «Для чоловіків»: два унітази біля стіни; вгорі, захищена дротяною сіткою, тьмяно світить лампочка на п’ятнадцять ват. Дезінфекційна таблетка спить у своїй клітинці, наче цвіркунець.
Сеоане сам, він підходить до стіни, кидає погляд на підлогу.
«Що це?»
Слина застрягає у нього в горлі, серце мало не вистрибує з грудей, у вухах дзвенить. Сеоане пильно дивиться на підлогу, двері вбиральні зачинені. Сеоане швидко нахиляється. Так і є, п’ять дуро! Купюра трохи змокла, та це байдуже. Сеоане обтирає її носовичком.
Наступного дня він знову заходить до аптеки.
— Дайте-но мені окуляри за тридцять песет, сеньйорито, авжеж, за тридцять!
Лола і дон Роке розмовляють, сидячи на канапі. Дон Роке в пальті, з капелюхом на колінах. Лола сидить гола, схрестивши ноги. Завдяки електричній плитці в кімнаті досить тепло. У дзеркалі шафи відбиваються дві фігури, що утворюють цю дивну парочку: дон Роке в шарфі, вочевидь чимось стурбований, і зовсім гола Лола — вона не в гуморі.
Дон Роке щойно замовк.
— Отакі справи.
Лола чухає собі пупка, потім нюхає палець.
— Знаєш, що я тобі скажу?
— Що?
— А те, що твоя донечка та я не можемо дорікнути одна одній, ми б могли навіть перейти на «ти».
Дон Роке кричить:
— Замовкни! Негайно замовкни!
— Та вже мовчу.
Обоє палять. Гола дебела Лола, яка випускає клуби диму, чимось схожа на тюленя в цирку.
— Вона так само ходила до фотографа, як ти до хворого приятеля.
— Ти врешті замовкнеш?
— Е, чоловіче, тут хоч мовчи, хоч кричи! Здається, ти не бачиш далі свого носа!
В одному місці ми вже якось казали:
«Дон Обдуліо з настовбурченими вусами й ніжністю в очах дивиться з позолоченої рамки, охороняючи, ніби мстивий і лукавий божок кохання, притулок таємних побачень, що годує його вдову».
Портрет дона Обдуліо висить праворуч од шафи, за квітковим горщиком. Ліворуч висить портрет господині — на ньому вона молода, в оточенні кількох песиків.
— Одягайся, сьогодні я ні на що не годний.
— Гаразд.
«Клянусь Богом, це дівчисько мені за все заплатить! — думає Лола.— Ох і заплатить!»
Дон Роке питає:
— Ти вийдеш першою?
— Ні, виходь ти, а я тим часом одягнуся.
Дон Роке йде, і Лола зачиняє двері на засув.
«Він так висить, що ніхто й не завважить»,— міркує вона. Тоді знімає портрет дона Обдуліо зі стіни та кладе до сумочки. Потім поправляє зачіску й запалює сигарету.
Капітан Тесифонте начебто зважується.
— Що ж... Спробуємо щастя...
— Не може бути.
— Може, чоловіче, ось побачите. Коли підете розважатися, гукніть мене — підемо разом. Згода?
— Згода, сеньйоре. Неодмінно гукну, при першій же нагоді.