Донья Роса щодня простує вулицею Корредера по покупки, позаду плентається служниця. Донья Роса йде на ринкову площу після того, як залагодить справи в кав’ярні; донья Роса воліє обходити ятки, коли ранок уже кінчається й люду біля них менше.
Іноді на ринковій площі вона зустрічає свою сестру. Донья Роса завжди питає про племінниць. Якось вона спитала в доньї Вісі:
— Як там Хуліта?
— Сама знаєш.
— Дівчині потрібен хлопець!
Іншим разом, за кілька днів, забачивши донью Росу, донья Вісі сама пішла їй назустріч, сяючи від радості:
— Знаєш, у дівчинки з’явився залицяльник!
— Направду?
— Так.
— Ну, і як він?
— Чудовий хлопець, я просто в захваті!
— Добре, коли це й справді так, аби тільки потім усе не пішло шкереберть...
— А чого б це воно мало піти шкереберть?
— Звідки мені знати? Люди зараз такі!
— Ох, Росо, ти завжди бачиш усе в чорному світлі!
— Ні, сестро, просто я не люблю випереджати події. Якщо все буде гаразд, тим краще!
— Авжеж.
— А якщо ні...
— Якщо ні, знайдеться інший.
— Звісно, але спершу цей зробить її нещасною.
Ще ходять трамваї, в яких люди сидять на двох довгих лавах лицем до лиця й уважно, навіть з цікавістю розглядають одні одних.
«У цього типа пика рогоносця, либонь, дружина втекла від нього з якимось велогонщиком або й з постачальником».
Коли їдеш далеко, навіть відчуваєш до попутників певну ніжність. Це скидається на вигадку, але завжди трохи сумно, що ось ця жінка, на вигляд така нещасна, вийде на якійсь зупинці й ми вже більше її не побачимо, ніколи в житті.
«Мабуть, погано їй ведеться — чоловік, видно, безробітний, а дітей ціла купа».
Завжди серед пасажирів знайдеться молода огрядна нафарбована сеньйора, вбрана з показною розкішшю. У неї велика зелена сумка, туфлі зі зміїної шкіри, на щоці намальована цятка.
«Схожа на дружину багатого антиквара. А ще на коханку якогось лікаря; лікарі завжди вибирають собі в коханки яскравих жінок, наче прагнуть заявити на весь світ: „Погляньте-но лишень! Ну! Ви добре роздивилися? Гарна телиця, еге ж?“»
Мартін їде з Аточі. Діставшись до Вентас, виходить із трамвая та простує далі Східним шосе. Він прямує до цвинтаря, до могили своєї матері, доньї Філомени Лопес де Марко, яка померла кілька років тому перед Різдвом.
Пабло Алонсо згортає газету та дзвонить у дзвоник. Лаурита з головою вкривається ковдрою, вона й досі ніяковіє, коли покоївка бачить її в ліжку. Втім, у цьому домі Лаурита живе лише два дні; у пансіоні на вулиці Пресіадос, куди дівчина перебралася від своєї матері, консьєржки з вулиці Лагаски, було препаскудно.
— Можна?
— Заходьте. Сеньйор Марко у себе?
— Ні, сеньйоре, він уже пішов. Попросив у мене якусь вашу стару жалобну краватку.
— І ви дали?
— Так, сеньйоре.
— Гаразд. Приготуйте мені ванну.
Покоївка виходить.
— Я мушу йти, Лаурито. От невдаха! Тільки цього йому бракувало!
— Бідолашний хлопець! Сподіваєшся його зустріти?
— Не знаю, пошукаю на поштамті або в Іспанському банку, вранці він туди ходить.
Обабіч Східного шосе стоять убогі халупи, збиті зі старої бляхи та уламків дощок. Дітлахи бавляться, жбурляючи камінці в калюжі, що залишилися після дощу. Влітку, поки річка Аброньїгаль ще не зовсім пересохне, вони палицями вбивають жаб і чалапають босоніж по брудній смердючій воді. Кілька жінок порпаються в купах покидьків. Якийсь старигань — либонь, каліка — сідає перед дверима халупи на перевернуте відро й розстеляє на землі газету з недопалками, висушуючи їх під лагідним промінням ранкового сонця.
«Вони навіть не усвідомлюють, навіть не усвідомлюють...»
Мартін, який щойно добирав риму до слова «вінок» для сонета, що його почав був складати на честь матері, починає міркувати про те, що вже давно нав’язло в зубах: проблема не у виробництві, а в розподілі.
«Направду, цим людям гірше, ніж мені. Який жах! Що ж це коїться?!»
Захеканий Пако, мало не висолопивши язика, біжить до бару, що на вулиці Нарваеса. Тим часом власник бару Селестино Ортис наливає келишок горілки поліцейському Гарсії.
— Зловживання алкоголем шкідливе для клітин людського організму, а вони, як я вже вам колись казав, бувають трьох видів: клітини крові, клітини м’язів і нервові клітини; тож алкоголь їх спалює та вбиває, але перехилити келишок коли-не-коли не завадить, це зігріває шлунок...