— Щиро вам дякую, доне Хосе, Господь винагородить вас за вашу милість. І я постараюся бути гідним її.
— Пусте, чоловіче, пусте, ми повинні допомагати одні одним, як добрі друзі, головне, щоб ви залагодили свою справу.
— Щиро дякую, доне Хосе, можливо, все владнається...
У сеньйора Рамона заклопотаний вигляд.
— Що ж, Гонсалесе, коли вже ви мене про це просите, я притулю його в себе на кілька днів, але потім йому доведеться шукати інше місце. Звісно, тут порядкую я, та якщо Пауліна дізнається, вона оскаженіє.
Мартін дибає довгими алеями цвинтаря. Біля дверей каплиці священик читає ковбойський роман. Під лагідним промінням грудневого сонця цвірінькають горобці, перелітаючи з хреста на хрест, погойдуючись на голому вітті дерев. Доріжкою на велосипеді їде дівчинка, наспівуючи ніжним голоском невигадливу модну пісеньку. А навкруги — благословенна тиша. На серці в Мартіна невимовне блаженство.
Петрита розмовляє зі своєю хазяйкою, сеньйорою Філо.
— Що це з вами, господине?
— Нічого, малюк захворів, сама знаєш.
Петрита лагідно всміхається.
— Та ні, хлопчик здоровий. А от з вами щось негаразд.
Філо підносить до очей носовичка.
— Це життя завдає стільки прикростей, люба, ти ще надто молода, щоб це зрозуміти.
Ромуло у своїй букіністичній книгарні читає газету.
«Лондон. Московське радіо повідомляє, що кілька днів тому в Тегерані відбулася конференція за участі Черчилля, Рузвельта й Сталіна».
«Цей Черчилль — справжній диявол! У такому віці носиться по світу, мов хлопчисько!»
«Головна ставка фюрера. В районі Гомеля, у центральному секторі Східного фронту, наші війська залишили населені пункти...»
«Ти ба! Здається, справи у них кепські!»
«Лондон. Президент Рузвельт прибув на острів Мальту на своєму гігантському літаку „Дуглас“».
«Оце так! Готовий дати руку собі відтяти, якщо в цьому літаку немає вбиральні!»
Перегорнувши сторінку, Ромуло неуважно переглядає колонки наступної.
Його увагу привертає коротке повідомлення. В горлі йому пересихає, у вухах дзвенить.
«Тільки цього бракувало! Хтось-таки наврочив!»
Мартін підходить до могили матері. Напис іще добре зберігся: «Спочивай із миром. Донья Філомена Лопес Морено, вдова дона Себастьяна Марко Фернандеса. Померла в Мадриді 20 грудня 1934 року».
Мартін не щороку ходить на материну могилу в день її смерті. Ходить, коли згадає.
Мартін знімає капелюха. Відчуття умиротворення огортає все його тіло. Ген поза цвинтарними мурами даленіє брунаста рівнина, на якій мовби прилягло, щоб спочити, сонце. Повітря холодне, але не крижане. Мартінові, який стоїть із капелюхом у руці, здається, ніби хтось злегка гладить його по чолу — легкий, майже забутий пестливий дотик часів дитинства...
«Як тут гарно,— думає він.— Я приходитиму сюди частіше».
Він мало не присвиснув, але вчасно схаменувся.
Мартін роздивляється довкола.
«Маленька Хосефіна де ла Пенья Руїс, відійшла в царство небесне 3 травня 1941 року в одинадцятилітньому віці».
«Як та дівчинка на велосипеді. Може, вони були подружками; може, за кілька днів до смерті ця, що померла, казала тій, як зазвичай кажуть одинадцятилітні дівчатка: „Коли я виросту і вийду заміж...“»
«Високоповажний сеньйор дон Рауль Сорія Буено. Помер у Мадриді...»
«Високоповажний сеньйор гниє в дерев’яному ящику!»
Мартін раптом розуміє, що верзе нісенітниці.
«Годі, Мартіне, облиш».
Він знову підводить очі, і в його пам’яті зринає образ матері. Він згадує її не в останні роки життя, а тридцятип’ятирічною.
«Отче наш, сущий на небесах, хай святиться ім’я Твоє, хай прийде царство Твоє, як прощаємо ми боржникам нашим... Ні, здається, не так».
Мартін починає ще раз і знову помиляється; в цю хвилину він ладен віддати десять років життя, щоб тільки пригадати «Отче наш».
Він заплющує очі, стискає повіки пальцями — і раптом упівголоса починає проказувати слова молитви:
«Матір моя, що спочиваєш у могилі, я ношу тебе в своєму серці й благаю Господа, аби ти вічно була в царстві небеснім, як на те заслужила. Амінь».
Мартін усміхається. Він у захваті від молитви, яку щойно придумав.
«Матір моя, що спочиваєш у могилі, я благаю Господа... Ні, не так».
Мартін супить брови.
«А як?»
Філо без угаву плаче.
— Що ж мені робити? Чоловік пішов до приятеля. Мій брат нічого не вчинив, запевняю вас; це якась помилка, ніхто не без гріха, але він дотримується порядку...