Девід був менш обізнаний у таких справах, але поводився дуже ніжно й отримував задоволення від того, що їй було приємно — і для Люсі це важило найбільше.
Відтоді вони повторили це тільки раз — рівно за тиждень до весілля. І саме через це посварилися. Усе відбувалося вранці в будинку її батьків, коли нікого не було вдома. Девід прийшов до Люсі в кімнату й заліз у ліжко — вона ледь не змінила свою думку щодо труб та цимбалів, але хлопець дуже швидко підскочив і закутався в халат.
— Будь ласка, не йди, — попросила дівчина.
— Хтось може повернутися.
— Нічого, я люблю ризикувати, — вона була по-ранковому тепла, і їй хотілося відчувати поруч його тіло.
— Мені неспокійно.
— Ще п'ять хвилин тому ти був абсолютно спокійний, — Люсі простягла до нього руки. — Лягай поруч зі мною. Я хочу пізнати твоє тіло.
— Господи, у тебе є хоч крапля сорому?
Усвідомивши, що Девід не жартує, дівчина страшенно розлютилася.
— Що, в біса, ти хочеш сказати?!
— Ти... У тобі немає жіночності!
— Що за маячня!
— Ти... ти поводишся наче... наче повія!
Лють просто викинула Люсі з ліжка. Вона стояла перед ним гола та кричала:
— Та що ти взагалі знаєш про повій?!
— Нічого!
— А що ти знаєш про жінок?
— Достатньо, щоб знати, як має поводитися незаймана дівчина!
— Я... я... я і була незаймана до тебе... — Люсі присіла на край ліжка і розплакалася.
Звісно, сварка на цьому закінчилася. Девід обійняв дівчину.
— Пробач, пробач мене... У мене теж, крім тебе, нікого не було. Пробач. Я не знаю чого очікувати, я дійсно трохи спантеличений... Ніхто ж нічого про це не розповідає...
Люсі шморгнула носом і потрусила головою, погоджуючись із ним. До неї тільки потім дійшло, що насправді йому було неспокійно не через те, що хтось може зайти, а через те, що за вісім днів йому доведеться сісти в хисткий літачок, здійнятися над хмарами та битися за своє життя. Дівчина пробачила йому, Девід витер їй сльози, вони вдвох повернулися під ковдру та міцно обійнялися, шукаючи підтримки в одне одного.
Пізніше Люсі розказала про сварку своїй подрузі Джоанні — щоправда, в її розповіді Девід обурився через сукню «наче у повії». Подруга її заспокоїла, мовляв, усі пари сваряться перед весіллям, особливо в останній вечір. Це ніби така собі перевірка стосунків.
Люсі була майже готова. Вона стояла перед великим дзеркалом у дещо військовому образі: прямі плечі з еполетами на жакеті, з-під якого визирала ніжна жіночна блуза. З-під високого манірного капелюшка на плечі спадали великі завитки волосся. Зараз такі часи, що занадто чепуритися недоречно, тому в моду швидко ввійшов практичний, але тим не менш елегантний стиль.
Девід чекав на неї у холі.
— Чудовий вигляд, міс Роуз, — поцілував він її.
Молоде подружжя відвезли в ресторан, щоб вони з усіма попрощалися перш ніж поїхати в готель «Клерідж», що в Лондоні, де вони, молодята, мали провести ніч. Звідти наступного дня Девід поїде в Біггін-хілл, а Люсі повернеться додому (вона поки житиме з батьками, а їхнім з Девідом котеджем вони користуватимуться тоді, коли чоловік приїздитиме у відпустку).
Молодятам довелося витерпіти ще півгодини нескінченного рукостискання і поцілунків, перш ніж їх відпустили в машину — один із кузенів Девіда позичив свою «ем-джі» з відкритим дахом. Позаду до автівки прив'язали старий черевик і бляшанки, всю машину щедро обсипали конфеті, а збоку червоною губною помадою написали: «Молодята!». Люсі і Девід сіли в авто та від'їхали, радісно усміхаючись гостям, що вийшли на вулицю попрощатися. Десь за милю закохані спинилися та привели «ем-джі» до ладу.
Почало сутеніти. Фари автівки були затемнені спеціальними фільтрами через військовий стан, але Девід усе одно їхав досить швидко. Люсі було радісно та легко на душі.
— У відділенні для рукавичок є пляшка шипучки, — сказав Девід.
Люсі відкрила бардачок і знайшла там пляшку шампанського та пару келихів, загорнутих у папір. Ставало прохолодно. Корок гучно вилетів у нічну темряву. Девід підпалив цигарку, а Люсі розлила ігристе вино.
— Мабуть, запізнимося на вечерю, — зауважив чоловік.
— Та яка різниця, — Люсі передала йому келих.
Молода дружина неймовірно втомилася, їй хотілося не пити, а спати. Натомість Девід випив майже всю пляшку сам та почав насвистувати «Блюз Сент-Луїса»[19].
Дивно було їхати під час затемнення в Англії. Узагалі до війни і не думаєш, що не вистачатиме всього того світла: ліхтарів над дверима будинків та у вікнах ферм, вогнів на шпилях кафедральних соборів, а найбільше — далекої заграви неба над містом. Та навіть якби й падало світло, то дивитися не було на що: усі дорожні вказівники прибрали, щоб заплутати німецьких десантників, яких чекали будь-якої миті. До речі, лише за кілька днів до весілля Девіда і Люсі фермери у Мідлендс[20] знайшли парашути, радіопередавачі та мапи. Щоправда, жодних слідів людей так і не виявили, тому всі дійшли висновку, що це просто спроба зчинити паніку серед населення. У будь-якому разі, Девід добре знав дорогу до Лондона.