— Із Гітлером? Особисто?
— Колись фюрер наказував приносити йому всі звіти Голки. Не знаю, чи це досі так. Самому Die Nadel, мабуть, начхати на це. Його ніщо не може вразити. Він на всіх дивиться однаково. Так, наче думає, як саме він тебе вб'є, якщо ти зробиш хоч один неправильний рух.
— Добре, що мені не довелося його вчити.
— Маю визнати, він дуже швидко вчиться.
— Хорошим був учнем?
— Найкращим. Працював цілодобово, а коли навчився — перестав зі мною навіть вітатися. Він, мабуть, і з Канарісом забуде привітатися.
— Ach du meine Scheisse![29]
— Ти чув, що всі свої повідомлення він закінчує «Привіт Віллі»? Ось наскільки йому начхати на субординацію.
— Не може бути! «Привіт Віллі»? Ach du meine Scheisse.
Чоловіки докурили, кинули недопалки додолу й затерли ногами. Потім старший підібрав їх та сховав у кишеню, бо в бункерах забороняли курити. В ефірі було тихо.
— А ще він ніколи не підписується своїм кодовим іменем, — продовжив оператор. — Ім'я для Голки обрав фон Браун, але воно йому ніколи не подобалося. Та й сам фон Браун йому не подобався. А ти пам'ятаєш — а ні, це було до того, як тебе узяли, — Браун наказав Die Nadel їхати на літовище у Фарнборо, графство Кент, на що шпигун майже відразу відповів: «У Фарнборо, Кент, немає літовища, гімнюче. Літовище є у Фарнборо, Гемпшир. На щастя, у Люфтваффе краще з географією, ніж у тебе, придурку». Прямо так і відповів.
— Ну, його можна зрозуміти. Якщо ми тут лише припускаємося помилок, то вони там ризикують життям.
Старший насупився. Такі висловлювання зазвичай були його привілеєм, і чоловіку не подобалося, коли слухачі нав'язували свої думки.
— Мабуть, — буркнув він.
Молодший знову повернувся до своєї ролі враженого слухача.
— А чому йому не подобається його кодове ім'я?
— Die Nadel каже, що коли в кодового імені є значення, це може видати його. Але фон Браун не зважає на це.
— Значення? Голка? Що ж це означає?
Тут приймач старшого оператора щось пискнув, і молодий так ніколи й не дізнався, до чого ж там голка.
Частина друга
7
Повідомлення просто довело Фабера до сказу, бо в ньому агенту наказали зробити те, чого чоловік завжди намагався уникати. У Гамбурзі доклали чимало зусиль, щоб переконатися в тому, що шпигун отримав наказ. Фабер відправив в ефір свій незмінний виклик, але замість звичного «Приймаємо — продовжуйте» отримав: «Вирушайте на рандеву номер один».
Фабер підтвердив, що отримав наказ, передав свій звіт і спакував передавач у валізу. Після цього шпигун на велосипеді поїхав з Еритських боліт[30], де він жив під прикриттям орнітолога, та попрямував у Блекгіт. Дорогою додому — тобто до своєї крихітної двокімнатної квартирки — Фабер обдумував, чи дійсно треба виконати наказ. В агента було дві причини цього не робити: особиста та професійна.
Професійна причина полягала в тому, що «рандеву номер один» було старим кодовим терміном, який запровадив Канарісу 1937 році. Йшлося про те, що Фаберу слід підійти до дверей однієї крамниці між Лестер-сквер і Пікаділлі-серкус і зустрітися з іншим агентом. Німці мають впізнати одне одного за Біблією в руках. Відтак між ними мав відбутися такий діалог:
— Який сьогодні розділ?
— Тринадцятий із Книги Царств.
А потім, якщо за ними не стежать, чоловіки мають погодитися, що цей розділ «надихає». В іншому випадку один із агентів має сказати:
— На жаль, я його ще не читав.
Звісно, тих дверей, що ведуть у крамницю, вже може не бути, але не це турбувало Фабера. Він боявся, що цей код, мабуть, давали всім ідіотам, які перетнули Ла-Манш у 40-му та потрапили до рук МІ-5. Звісно, німець знав, що багатьох агентів узяли: він читав статті про їхню страту в газетах. Вочевидь, друкували ці замітки лише для того, щоб запевнити громаду, що з «п'ятою колоною» хоч якось борються. Немає жодних сумнівів, що та зелень видала всі таємниці, перш ніж померти, так що британці точно знають про старий код «рандеву». І якщо вороги прийняли повідомлення з Гамбурга, то на місці зустрічі на Фабера чекатиме цілий натовп англійців із Бібліями, які просто зараз тренуються вимовляти слово «надихає» з німецьким акцентом. Коли вторгнення в Британію здавалося вирішеною справою, Абвер розкидався професіоналами, наче непотребом. Відтак Фабер перестав довіряти наказам Гамбурга. Шпигун не повідомляв свою адресу, відмовлявся вступати в контакт з іншими агентами, змінював частоту, на якій передавав сигнали, не особливо турбуючись, що може перервати чийсь сигнал. Загалом, якби Фабер слухався начальників, то він ніколи б не прожив стільки.