Однак Фаберу доведеться потурбуватися про прикриття: він звик мати мінімум дві особистості. Потрібна нова робота й нові документи (паспорт, посвідчення, продовольча картка, свідоцтво про народження). Усе це вкрай ризиковано. Чорти б забрали місіс Ґарден! Вона що, не могла напитися та заснути, як завжди?
Перша ночі. Фабер востаннє оглянув кімнату. Про докази можна не хвилюватися, бо його відбитки пальців однаково є всюди, а в поліції не буде жодних сумнівів щодо того, хто саме скоїв вбивство. Ніяких особливих почуттів до цього будинку чоловік не мав. Хоч Фабер і прожив тут два роки, він не вважав це місце своєю домівкою.
Проте цей будинок навчить його на все життя ставити засув на двері.
Фабер вимкнув світло, взяв речі, тихенько спустився сходами вниз і вийшов у ніч.
2
Генріх II був не таким, як інші англійські королі. У ті часи, коли про короткострокові ділові візити ніхто й не чув, він примудрявся стрибати між Англією та Францією з такою швидкістю, що люди почали говорити про його надприродні здібності. Звісно, ці чутки король і не думав спростовувати. У 1173 році в червні чи вересні (залежно від того, яким джерелам довіряти) Генріх II приїхав до Англії та повернувся назад до Франції так швидко, що жоден літописець того часу про це не дізнався. Пізніше історики знайшли докази цього візиту в звітах скарбівні. У ту пору королівство Генріха II переживало атаку військ його синів із півночі та півдня — на кордоні з Шотландією та на півдні Франції. Нащо ж він приїздив? Із ким він зустрічався? Чому цей візит залишався таємницею в часи, коли чутки про магічні сили могли перемогти цілу армію? Якою була мета того приїзду?
Саме це й намагався з'ясувати Персіваль Ґодліман улітку 1940 року, коли солдати Гітлера серпом пройшлися полями Франції, а англійці кривавим потоком повзли на рідну землю через вузьку, наче шийка пляшки, гавань Дюнкерка.
Професор Ґодліман знав про Середньовіччя більше, ніж будь-хто. Його книжка про «чорну смерть» — пандемію чуми XIV століття — змінила чи не всі погляди про розвиток Середньовіччя та здобула таку популярність, що її навіть надрукувало видавництво «Penguin». Досягши значних успіхів, Персіваль Ґодліман вирішив приділити увагу більш раннім періодам історії, які ще важче піддавалися вивченню.
О пів на першу чудового червневого дня секретарка професора зайшла до нього в кабінет і побачила, що Персіваль Ґодліман схилився над рукописом, перекладаючи його з середньовічної латини на англійську. Щоправда, його письмо було ще менш зрозумілим. Жінці не подобалася кімната з рукописами: в ній пахло смертю. До того ж на дверях усюди було стільки замків, що приміщення нагадувало мавзолей. Секретарка поспішала на обід у сад на Ґордон-сквер.
Ґодліман стояв біля кафедри на одній нозі. Світло, відбиваючись від книжки, падало йому на обличчя так, що професор був схожий на привида чи середньовічного ченця, який нерухомо вартує своє творіння. Секретарка покашляла та зачекала, доки Ґодліман — невеличкий чоловіку твідовому костюмі з покатими плечима та зіпсованим зором — її помітить. До речі, якщо витягти професора із Середньовіччя, то він може бути цікавим співрозмовником. Жінці довелося знову покашляти, щоб привернути до себе увагу:
— Професоре Ґодліман?
Він підвів на неї погляд і усміхнувся. Ось тепер професор уже менше нагадував привида й більше скидався на чийогось ненормального батька.
— Вітаю! — вигукнув він здивовано, наче зустрів сусіда посеред пустелі Сахара.
— Ви просили нагадати про обід із полковником Террі у «Савої».
— О, так! — професор витяг з кишеньки годинника. — Мабуть, треба виходити, якщо я хочу встигнути дійти туди пішки.
— Я принесла ваш протигаз.
— О, дуже дякую! — чоловік знову посміхнувся. Іноді все ж таки він може бути приємним. — Як думаєте, треба одягнути пальто?
— Вранці ви прийшли без нього. Сьогодні тепло. Зачинити за вами сховище?
— Так-так, дякую, — він поклав записник до кишені та вийшов.
Секретарка оглянула сховище, здригнулася і вийшла слідом за професором.
Полковник Ендрю Террі був сухим від постійного куріння й червонощоким шотландцем із рідким волоссям пшеничного кольору, намащеним бріоліном. Одягнений у цивільне, він чекав професора за столиком у «Савой-гриль». У попільничці вже було три недопалки. Полковник підвівся, щоб потиснути Ґодліману руку.
— Доброго дня, дядьку Ендрю, — сказав професор до молодшого брата своєї матері.