Скоро почувся сигнал кінця повітряної тривоги, й усі, продовжуючи співати, вийшли сходами на вулицю. Там професор знайшов телефон-автомат і набрав номер полковника Террі: «Коли починаємо?»
3
Маленька сільська церква з каменю. Стародавня й дуже мила. Поруч — кладовище з дикими квітами, оточене кам'яним муром. Ця церква — може, у дещо іншому вигляді — стояла тут ще під час минулого вторгнення загарбників, тобто майже тисячу років тому. Північна стіна нефа була декілька футів завтовшки й мала два крихітні віконця — з тих пір вона зовсім не змінилася. Тоді церкви будували не тільки як притулок для душі та тіла: ті віконечка були призначені для того, щоб випускати стріли й не впускати небесне світло. Через тисячу років місцеві волонтери планували використовувати цю будівлю у випадку, якщо ворог перекинеться через канал та знову вторгнеться на британську землю.
Але в серпні 1940-го тупіт солдатських чобіт ще не лунав під дахом цієї церкви. Сонячне сяйво проливалося крізь кольорові вітражі, що пережили іконоборців Кромвеля та жадібність Генріха VIII, а звуки органа, якого ще не торкнулася ані пліснява, ані жук-точильник, зігрівали душі присутніх.
Весілля було прекрасне. Люсі, звичайно ж, була вбрана в біле, а її п'ять сестер-дружок — у сукні абрикосового кольору. Девід гордо стояв у парадній формі пілота Королівських військово-повітряних сил — він одягнув її вперше. Усі присутні співали двадцять другий псалом — «Господь — мій Пастир» під музику «Crimond».
Батько Люсі пишався нею, як пишається чоловік своєю старшою та найвродливішою дочкою, коли вона виходить заміж за хлопця у формі. Сам він був фермером, але вже хтозна-скільки не брався до трактора, бо всі свої орні землі здавав в оренду, а на решті угідь розводив скакових коней. На жаль, узимку всі пасовища доведеться переорати під картоплю. Тож батько Люсі був радше джентльменом, ніж фермером, але засмагле обличчя, широкі груди та великі грубі руки змушували інших думати, що він таки селянин. Більшість чоловіків, які сиділи біля нього, були дуже схожі між собою: здорові мужики із червоними обличчями одягнули твідові костюми замість елегантних фраків та взули грубі черевики.
Дружки нареченої теж мали дещо однотипний вигляд: звичайні сільські дівчата. Але сама наречена — ні. Вона була схожа на свою матір: темно-руде густе волосся з чудовим блиском, овальне обличчя, широко посаджені бурштинові очі. Коли Люсі подивилася на священика своїм прямим відкритим поглядом і мовила: «Я згодна», — в останнього промайнула думка: «Господи, та вона дійсно погодилася!» Дивна думка, як для священика посеред весілля, чи не так?
Родина нареченого теж мала спільні для всіх особливості. Батько Девіда був юристом, який під професійно насупленими бровами ховав свою неймовірно чуйну душу. У минулій війні він дослужився до звання майора й усі ці військово-повітряні сили та повітряну війну вважав тимчасовими непорозуміннями, які скоро владнаються. На батька не був схожий ніхто з присутніх. Навіть його син, який стояв біля вівтаря та присягався кохати свою дружину до смерті (яка, борони Боже, може опинитися ближче, ніж здається). Усі рідні Девіда походили на його матір, яка сиділа поруч із батьком: майже абсолютно чорне волосся, темна шкіра та довга витончена постать.
Девід був найвищим у родині. Минулого року завдяки цьому він побив рекорд Кембриджського університету зі стрибків у висоту. Девід вважався вродливим юнаком. Його обличчя навіть можна було б назвати жіночним, якби не темна тінь бороди, яку він голив двічі на день. Хлопець мав довгі вії, розумний погляд (він таким і був) та якийсь надто чуттєвий вираз обличчя (хоча вразливим Девіда ніхто не вважав).
Загалом, ідилічна картина: двоє щасливих вродливих молодих людей із поважних і досить заможних родин (такі сім'ї являють собою кістяк країни) беруть шлюб у чудовій сільській церкві погожого літнього дня.
Коли молодих оголосили чоловіком та дружиною, матері й бровою не повели, а батьки удвох розплакалися.
Іще одна пара вологих від шампанського губ мазнула Люсі по щоці. Дівчина вже вкотре подумала, що це просто варварська традиція. Вочевидь, звичай цілувати наречену усім присутнім прийшов зі ще більш диких часів, коли кожен чоловіку племені мав право... Загалом, уже давно пора назовсім забути про цю дурнувату традицію.