Далі визвіривсь на прочих і каже:
— Я вас призвал, милостивые государи, чтобы выразить вам крайнєє моє неудовольствие за то неуважение и непростительную дерзость, которую вы учинили вчерашнего числа вашим неуместным поступком.
— Позвольте узнать, ваше превосходительство, — почав Пищи-Муха, — в чем заключается неуместный наш проступок, учиненный вчерашнего числа, из которого можно бы усмотреть неуважение к вашему превосходительству и непростительную с нашей стороны дерзость?
— Как, из которого!! — крикнув. — А как вы могли позволить себе писать в визитной книге такую дичь: и галушки, и кулиши, и жалобы записывать, словно на почтовой станции, когда вам следовало только записать ваши фамилии… Это просто бунт против правительства!
— Наши именные списки, — знов почав Пищи-Муха (а він вже такий був, що хоч кому носа втре), — доставлены уже вашему превосходительству, следовательно, мы никак не могли предполагать, чтобы вам предстояла надобность в наших фамилиях, а полагали, что ваше превосходительство интересовались более нащот наших почерков і словосочинения, а потому каждый из среди нас по мере сил своих потщился выразить свои чувства й мысли, никак не предполагая, чтобы ваше превосходительство…
— Ну, довольно, довольно! — допік-таки його Пищи-Муха! — Вы, — каже, — как маятник в часах: торкни вас раз, то вы десять раз завиляете. Теперь, Господа, — каже, повертаючись на всі сторони, — извольте отправляться; на первый раз я вас прощаю, но в другой — будьте осторожны; я не люблю шутить! А вы, милостивий государь, — каже, глянувши на мене, — чтобы сию минуту оббрились! Понимаете?
— Як не понять! — кажу. — У мене є дурень, що сливи стереже, так і той вас пойме.
На се хотів був він обізватися, та попирхнувсь; скоріш в кабінет і зачинивсь: обридло вже й йому гримать, прискать і підскакувать. Стали й ми виходить, похваляєм ту гаспидську закуску, а секретар наш, Фома Петрович, де не взявся, до мене й собі:
— Як можна, — каже, — в гражданській вуси носить!
— Та хоч ви мовчіть, — кажу, — чорт батька зна з чого таку куру підняли! Не то вуси, і борода ділу не поміха!
— А в візитній книжці і на об'явительному листі,— каже, — що ви написали?
— Поцілуйте мене сьогодні,— кажу, — а я вас завтра.
Не став з ним і розговорювать, і без його гірко на душі, так досада й розбира, так і поверта назад, щоб хоч вилаять іродового сина. Скільки на світі живу, а ніхто на мене не кричав, ні з ким не лаявсь — тільки деколи з жінкою; а тут і не встерігсь, відкіля та й сварка вирвалась, бодай йому до смерті так підскакувать та прискать!
Прийшов на кватиру, зараз достав з шкатулки бритву, намиливсь, черк, вдруге… так мої вуси, неначе скошена трава, і впали на рушник. Як глянув же я на себе в дзеркало, так батечки!.. Аж злякавсь, сам себе не пізнав, чорт батька зна на кого й похожий; і рот кривий, і щоки позападали, і ніс похнюпивсь, зовсім не я, а німець Адам Іванович Фрік, що в Кремінчуці шльонку розбирає… Щоб мені до завтрього не дожить, коли брешу! В перший раз, як живу на світі, довелось мені зголить вуси, лучче було б і не дожить до сього лиха! Якби знав, що зроблюсь таким паскудним, то Бог мене побий, коли б зробив, хоч би не то що під суд, — хоч би жили з мене тягли! І кому з того прибуло, що я без вусів?.. Кому вони мішали: чи їсти, чи пити, чи, як кажуть, вірою й правдою служити?.. Як я теперечки до жінки вернуся? Як я гляну у вічі Марії Уласівні?.. Згадав я й літа мої молодії: не одна було, глянувши на мої вуси, збирала губки на оборочку, не одна й цілувала, і милувала їх!..
Отак журюся, а сльози-кап-кап!.. Здається, і за старшим сином так не вбивавсь, як помер!.. Мій Боже милий! — подумав, ударивши себе в груди, — за що ти мене так люто покарав?..
Нічого було робить більш у Полтаві, бо в должность велено вступать тільки через тиждень, от я й поїхав додому. То, було, як ідеш, то знай гукаєш на кучера: «Торкай, хлопче, торкай», а теперечки сиджу собі, схиливши голову, неначе мене на шибеницю везуть, пари з рота не пущу; хіба як швидко побіжить, то озвешся: «Не жени коней, потомиш!» Так вже норовлю, щоб мені уночі приїхать, бо жінка тоді була не порожня, то, думаю собі, як гляне разом на мене та злякається, то ще (нехай він сказиться) приведе Адама Івановича Фріка. Під'їжджаю до свого двору — уже зовсім смерклось, і в будинку не світиться; вилажу з брички, а тут як загавкають на мене собаки! «Тю, дурні! — кажу. — Хазяїна не пізнали!» — Хотів був погладить, так бісові собаки глянули на мене та врозтіч. Ввійшов тихенько в сіни… так якось чудно, матері його біс, будто й не я, — здається, й хата не моя, їй же Богу, правда!.. Отож, кажу, як загавкали собаки, жінка й прокинулась; чує — хтось увійшов.
— Хто там? — пита.
— Се я, — кажу.
— На кого ж там собаки гавкали?
— Не знаю.
— Та йди ж — крадешся!
А в мене такий звичай був, що, було, як приїду додому, то зараз, хоч і вночі, всіх розбуркаю; з дітьми граюсь, з жінкою цілуюсь, бабусю Оришку, що за дітьми приглядає, зачіпаю; а теперечки, як тать, мов той злодій, крадусь; не знаю, на яку й ступить. Підійшов до кроваті, а жінка протягує до мене руки цілуваться. Поцілувались, а вона:
— Хто се? — та мене рукою по губах… Як наробить репету. — Ой, лишечко! Злодій!.. Оришко, вогню, вогню!
Я її уговорюю, — так куди! Не слуха: і руками, й ногами від мене.
— Не підступай! — кричить. — Не підступай!
Всіх дітей переполошила, та вже Оришка прибігла з свічкою. Витріщились на мене, дивляться… здається, й я, так не я ж: нема вусів!
— Що се з тобою сталось? — пита жінка. — Чи ти живий, чи мертвий? — а сама аж пополотніла, труситься, неначе трясця її трясе.
— Тим-то й моє лихо, — кажу, — що живий.
— Що з собою зробив? — пита. — Оглашенний!
— Се ж, — кажу, — дяка тобі: тепереньки вже не буду байдики бить та з Марією Уласівною в мар'яжа грать!
— На що ж ти вуси збрив? — пита.
— Тепер состою в гражданській, — кажу, як і мені казали, — а потому право ношенія усов на мене не розпространяється.
— Чи він п'яний, чи здурів? — каже жінка, глянувши на Оришку, та як заголосить, як вдарить себе в груди, а за нею дітвора й Оришка, а бісові собаки почули, ну й собі: і виють, і скиглять, хоч з хати — та що з хати! — з села тікай… просто кінець світу наступає.
Отак цілісіньку ніч рюмали, і я з ними; сиджу та плачу. До крові губи собі подряпав: хочу, знаєте, вус крутнуть, хап за губу — нема нічого, і я вдряпну…
На другий день така напала на мене нудьга, хоч крізь землю провалиться. Що кому не скажеш, ніхто мене не слуха: діти від мене одвертаються, жінка хлипа, ні одна дворова собака, матері їх біс, до рук не йде. Думаю собі: що мені на світі робить?.. А тут стали сусіди навідуваться, і Марія Уласівна прийшла, а я од них ховаюсь, та лице закриваю, неначе казна-що таке… їй же Богу, правда! На третій день зовсім-таки ослаб — єле дишу; груди мені заложило, живіт підвело (за три дні шматка хліба в роті не було); не знаю вже, чи голова в мене на плечах, чи, може, кавун. Зовсім-таки налагодився вмирати, хоч за попом посилать!..
Коли, на моє щастя, — так вже Бог милосердний не схотів посиротить моїх діточок, — приїздить Григорій Григорович Захарченко, оттой, може, чули, що й в чорта виграв би тяжбу, так, кажу, приїздить, як глянув на мене — назад одступив.
— Що се з тобою, братику? — пита.
— Пропадаю, — кажу, — се моя за мною прийшла!
— Та не бреши, — каже, — тебе ще й поліном не доб'єш. Тільки, — каже приглядуючись, — дуже спаскуднів: чого се?
— Хіба вам повилазило? — кажу.
— Вуси збрив?
— Еге!
— На біса? — пита.
— Нечиста мати в гражданську понесла, так теперечки право ношенія усов на мене не розпространяється.
— Хто се тобі вигадав?
— Його пре… теє,— кажу, — щоб йому добра не було!
— Брехали його батька сини, та й він за ними, — каже, — ти з мундиром в одставці?
— Так що?
— Так коли мундир на тобі,— каже, спасибі йому, — так і вуси при тобі!..
— їй-Богу?
— Побачиш, — каже, — я тобі й указ дам.