— Коменти… де ваші коменти??? — закричав Твіттер, розмазуючи по голові кашу.
Ця фраза в устах хворого зазвичай означала найвищий ступінь тривоги. Санітарка почала стирати сніданок з голови Твіттера. А Койфмана взяли попід руки двоє здоровенних санітарів і потягли назад у палату. Професор істерично реготав і хвицав довгими ногами, поки не отримав заштрик із транквілізатором.
Йому принесли сніданок у палату, та він навіть не глянув на їжу. Койфман хлюпався в метафізичному вариві з філософських цитат і тому подібної відпрацьованої мудрості, що заповнювала його голову в час, коли паніка відступала.
«Що є, то було вже воно, і що статися має — було вже, бо минуле відновлює Бог!» — укотре нагадав про себе Еклезіаст. Колись ця цитата втішала винахідника у години сумнівів. Спираючись на старозавітні милиці Еклезіаста, Койфман тоді міркував, що хрономат — теж богоугодна річ. І якщо вже цей пристрій відновлює біологічне минуле організму, то без участі Бога це ніяк не могло б відбутися, позаяк операції з минулим — Його прерогатива. Згодом професор відкинув цю думку, як жалюгідний забобон. Але Еклезіаста продовжував любити.
«Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене…» — здається, Еклезіаст відав і про біологічні тайм-коди, «зашиті» в усій фауні на клітинному рівні.
Після старозавітного Пророка у пам'яті Койфмана затріщало від якихось шалених формул. Порухом свідомості він розвіяв цю цифрову мошку. Прояснення надійшло від святого Августина: «Час „існує“ хіба тільки тому, що він прямує в небуття» — «Сповідь», Книга одинадцята, Частина XIV.
Так, метою часу є смерть. Винаходом хрономата професор поставив біологічному часові міцну перепону на шляху до мети. І саме в цьому ракурсі справа його життя зіграла з ним дурний жарт. «Ні, не думати про це. Краще не думати», — скомандував собі Койфман і до болю заплющив очі. Трохи полегшало, але це було радше полегшення перед катастрофою.
Професор уже відчував помахи тисячі крил і зловісне каркання. Так у його пам'ять приходив Гайдеґґер — шумом зграї ворон. Койфман не любив Гайдеґґера з його непролазною мовою, з його розламаними навпіл словесами-категоріями. А найбільше філософ дратував професора тим, що цими макабричними і ні на що не придатними засобами таки потрапив висловити одну з істин, що стала ключовою в долі Койфмана та самої реальності, видозміненої ним.
«Техніка — не просто засіб. Техніка — вид розкриття таємності», — закаркало в професорській голові. Це була лекція «Питання про техніку», прочитана Гайдеґґером 1953 року в головній аудиторії Мюнхенського вищого технічного училища.
«Місія розкриття потаємності як така у всіх своїх видах є ризиком. Так, там, де все присутнє постає у світлі причинно-наслідкових взаємодій, навіть Бог може втратити все святе і високе, всю таємність своєї далечі», — погрожував Гайдеґґер.
Розкриваючи таємність біологічного часу, Койфман знав, що ризикує, але науковий азарт засліплював його. Коли людство з подачі професора осідлало біологічний час, Бог іще більше «втратив позиції», а церква занепала. Час як інтимна незворотність фізіологічних процесів припинив повноцінно існувати. Ніхто з недужих більше не молився святому Пантелеймону, не прикладався до святих мощів і копій Туринської плащаниці, оскільки темпоральні ін'єкції гарантовано давали втечу від хвороб і відтерміновували природну смерть. Хрономат за коефіцієнтом корисної дії «перевищував» Бога.
Суто тілесне сприйняття часу посунуло людську культуру в бік остаточного виродження. Ще якесь десятиліття тому вона відчайдушно намагалася зберегти свої позиції моста між тимчасовістю людини й вічністю духовного. Тепер цей міст було спалено до решти — культура редукувалася до гри тілесності. Так час переміг вічність з усіма її потьмянілими цінностями.
Лежачи на зім'ятому простирадлі, професор Койфман, як корова, ремигав цими не новими для нього думками, коли до палати без стуку увійшли двоє кремезних медбратів.
— Професоре, Ви, напевно, забули, що сьогодні тридцяте число, — мовив один, поклавши палець на кейс із емблемою у вигляді людиногодинника.
— Тільки не це! Я хочу вмерти від старості! Вмерти своєю смертю! Невже я багато прошу, ви, тварюки?! — заголосив Койфман.
— Професоре, ми люди маленькі. Ми лише виконуємо приписи вашого лікаря — раз на місяць ви маєте отримати місячний темпоральний імунітет. Нагадуємо, що таке рішення — це ще й свідчення піклування держави про Вас, — відповів медбрат.