По цих словах отець Теодор упав на коліна, б’ючи гарячкові конвульсивні поклони, аж доки не застиг, притуливши лоба до холодної плити. Він не пам'ятав себе, і невідомо, скільки часу залишався б у такій упокореній позі, аж раптом електричний світильник під куполом незвично затріщав, після чого церковне освітлення плавно померкло. Храм заполонила щільна темрява. Священик підвівся. Зір його занурився в темінь, як несмілива рука — у важку осінню воду. Він прислухався, чи не пробрався бува хто до церкви, але не чув ані шереху. І лише коли він припинив дошукуватися фізичних причин такого локального затемнення, жарівки світильника знову почали яскріти. Світло росло містичною рослиною, заповзаючи в усі лакуни і шпари. Після важких хвилин пітьми воно здалося священикові значно яскравішим, ніж завше, так наче пітьма була призначена тільки на те, щоб, розігнавши її, світло явило свою нову силу. Отець Теодор збагнув Натяк і вдячно заплакав.
Червень 2044
Параноя
Він вийшов із квартири на сходовий майданчик, безшумно причинив двері, безшумно зійшов на перший поверх, постояв за дверима під'їзду, послухав зовнішній вуличний шум, переборов себе і наполовину прочинив двері, визирнув — нікого під під’їздом не було, значить, момент він обрав вдало, тепер належало вийти на проспект такий-то, сісти в метро на такій-то станції і їхати до площі такої-то, що поруч із його університетом, руки він тримав у порожніх кишенях, так треба було, щоб ті, хто міг напасти, думали, що і в його кишенях може бути щось неприємне для них, хоча нічого такого в його пилявих кишенях не містилося, але такий вже психологічний захист він собі запланував і вважав його дієвим; за сто метрів до підземного переходу йому здалося, що наплічник розщепнутий, а він же його вдома защіпав, а отже, хтось у під'їзді міг непомітно його розкрити, покласти туди будь-що або будь-що витягти, він озирнувся на всі боки, до найближчого перехожого було метрів п'ятнадцять, зірвав із плечей рюкзак — замок був защіпнутий, знову фальшива тривога, нерви ні в дугу.