У двері подзвонили. Вона відзначила, що Данко сьогодні впорався надто рано. Відчинила. На порозі стояв повністю голий Артур — її чоловік, людина, а не страусопітек. У Лайзи відібрало мову. Артур обійняв її. Так і завмерли.
— Прости мені все, — сказав він ледве чутно.
— Я вірила, вірила, що ти прийдеш! Ну заходь, заходь, чого стоїш голяка, — заридала Лайза. — Але як це могло статися? Таке чудо — і з нами… такими слабими, тупими…
— Пророк. Він був сьогодні у нашому звіринці. Сказав, що я вільний, — усміхнувся Артур, милуючись жінкою.
— Як? Я чула, його вбили!
— Не знаю, живий він чи мертвий. Але він є.
Торн сидів на ліжку, вчепившись руками у своє посічене немите сиве волосся. За спиною в нього лежала бездиханна Марта. Торн безгучно плакав, тратячи глузд. У напівтемряві спальні йому марилися духи, прозорі, як медузи, схожі на зіграні ним і давно забуті ролі. У відчаї він уже готовий був із ними заговорити, але не знав, про що. Несподівано від компанії тих духів відокремився один, схожий чи то на Зевса, чи на Короля Ліра.
— Чого плачеш, чоловіче? — шелеснув він.
— Могла ще жити, але не хотіла… Померла силою волі, — простогнав Торн, вдивляючись у сизого привида.
— Неможливо вмерти силою волі. Я сам колись пробував. Не вийшло. Такої волі людям не дано, — прошепотів той розважливо.
— Згинь, не знущайся, — ще більше похилився Торн.
— Дівчино, вставай, бо твій час із тобою, — дмухнув дух на Марту.
За спиною в Торна скрипнуло ліжко. Він озирнувся. Свідомість його сприймала все, як галюцинацію, однак очі тепер бачили дуже чітко. Він відгорнув зі свого лоба пасмо смоляного волосся. Марта потяглася, позіхнула, вигнула звабливий стан, показала свій швидкий язичок, поманила Торна пальцем до себе. Їм обом знову було по тридцять. Вони любили одне одного. Торн пошукав очима духа, але того в кімнаті вже не було.
І Торнові нараз відкрився увесь його шлях — це випробування старістю, яке він сяк-так, але витримав. Витримав, довівши собі, що втрачене повертається, якщо ти не осквернився заради його повернення.
Старший майстер-модифікатор спав, забившись у свою комірчину. З тих пір, як фабрика темпорально модифікованої курятини з невідомих йому причин зупинилася, він не мав роботи. Виробництво було розформоване, а об'єкт законсервований, і старший майстер жив із того, що тихцем розбирав конвеєри на металобрухт і здавав у приймальний пункт кольорових металів. Звечора він так натомився вовтузитися з тими залізяками, що вирішив не вертатися додому, а заночувати тут, у своїй колишній комірчині.
Старшому майстрові снилося, що фабрика працює, а він поважно походжає між рядами, як у старі добрі часи. Він оголосив догану за недбальство одному питущому модифікаторові, у якого зашкалював відсоток браку. Потім налагодив зламаний конвеєр і пригрозив штрафами майстрам, що закурили в цеху. Старший майстер лишився задоволений собою і вирішив перепочити у своїй комірчині. Зачинившись ізсередини, він дістав з-під койки свій заповітний експонат. То був гігантський жовток із кривавою жилкою, законсервований у скляній банці з розчином. Старший майстер узяв його в руки, підніс до лампи, покрутив, як дивовижну іграшку.
— Нащо людину в банці тримаєш? — пролунав за спиною голос.
З несподіванки банка вирвалася з рук і розбилась об підлогу. Старший майстер крутнувся як ошпарений. Перед ним стояв священик із довгою молочною бородою.
— Як ви сюди зайшли? Я ж замикався.
— Для Бога замків не існує. І ти людину в банці не замикай.
— Яка ж це людина — це куропітек аморфний! Наочний екземпляр для новачків, щоб техніки безпеки дотримувались, — старший майстер гойднув ногою на підлозі слиз.
— Поглянь уважніше, — мовив священик.
На місці жовтка раптом виріс, наче з-під землі, покійний Боло — майстер-невдаха, що став у цеху притчею во язицех.
Священик зміряв поглядом неоковирну постать інфантильного підстарка.
— Скільки років тобі, дитя?
— Вісім. Мені завжди вісім, — відповів Боло і посмикав волосся в носі.
Священик узяв його за руку, і той перетворився на восьмирічного хлопчика, що потопав тепер у величезному одязі.
— Живіть у злагоді зі своїм часом, — сказав священик невідомо до кого.
І вони з дітваком зникли з комірчини…
Старший майстер прокинувся від дивного сну. Він покрутився на своїй запилюженій койці, прислухався до мертвої тиші в цеху, а тоді зірвався на ноги і зазирнув під койку. Присвітив кишеньковим ліхтарем — і охнув: банка з-під куропітека аморфного була порожня.