— Стоп-стоп-стоп, Валерчик! Отут направо поверни, будь ласка!
Андрій не відводив очей від якогось білборда.
— Так а шо ми там забули…
— Давай-давай, перелаштовуйся! Потім розкажу! — Андрюха висунувся у вікно і почав жестами зупиняти автівки на правій смузі.
— Так, а де там обідати… — Валера знехотя ввімкнув поворотника. — Я в макдональдс не піду…
— Та повно ж кафешок…
— Тільки дорого… — буркнув Валера, й авто пірнуло на Софійську.
На білборді, що лишився позаду, був напис:
Цифрові інсталяції на Софійській:
БОСХ, ДАЛІ, ПІКАССО
…Але по понеділках виставка не працювала. Охоронець дав їм яскравий проспект із фрагментами відомих картин і закликами приходити будь-якого дня з вівторка по неділю, і вони пішли звідти.
Обідали бургерами — Валера маламурив свій з насолодою, Андрюха пережовував меланхолійно, наче виконував марудну роботу.
— Нефігові бургери, — похвалив Валера.
— Угум, — Андрій втер губи і залишив на тарілці добру третину. — Я, Валерчику, смаку не відчуваю. Взагалі.
— Давно?!
— Ото як повернувся.
— Так, може, грип який чи що… Коли ніс заклало так буває — яблуко від груші не отлічиш!
— Я зараз яблуко від поролону не відрізню. І нежитю немає.
— А врачі шо кажуть?
— Личман каже, психосоматика.
— Оце даєш… Треба брать себе в руки, — Валера відставив порожню тарілку. — Жаль, що ти в «Міраж» не захотів.
— Здурів чи що…
— Шуткую-шуткую… — квапливо запевнив він. — То шо там дальше? Про дєтство. Новий год у поїзді.
— Так от… Як сказав Личман, усе може бути пов’язане. І якщо той випадок на мене вплинув… А я й сам уже розумію. То це міг бути поворотний момент. Через нього все життя пішло по-іншому і врешті привело мене в Буськів Сад. Як відправна точка. Січеш?
— Ну, допустім.
— Так от, ця станція — теж відправна точка. Тільки буквальна — відправна точка на той бік!
— І?
— А тепер дивись. Тоді, у дитинстві, я ще читати не вмів, і тільки букву «А» впізнав. Їх у назві станції було дві, точно пам’ятаю. І в цієї станції теж у назві дві «А»! — Андрій глянув на Валеру, і в його погляді прочитувалося урочисте «Вуаля!»
— І шо? — той насупився. — Хочеш сказать, її спеціально для тебе назвали?
Андрій знизав плечима:
— Я думаю, Валер, це щось типу віддзеркалень.
— Як у «Принцах Амбера»?
— Як у дзеркалі. Кривому. Коротше, з двома «А» на маршруті Херсон-Київ тільки одна станція, — Андрій тицьнув Валері під носа дисплей телефона. — Кагарлик.
— Так Кагарлик оно рядом, — Валерка скептично скривився. — А ти, щитай, часов дванадцять із Києва їхав!
— Валер, я ж не їхав, і не в Кагарлик приїхав. Ніяк ти не зрозумієш! От слухай, — Андрій почав читати з телефона: — «До початку вісімдесятих станція була тупиковою».
— Так а ти з батьками, виходить, у дев’яності їхав.
Валера почав неквапно допивати колу.
— Та при чому тут дев’яності! — Андрій струснув головою. — Моя станція з двома «А» теж була тупиковою!
— Так а Кагарлик же у твоєму дєтстві вже проїзний був! — Валерка звів плечима.
— Та при чому тут… — Андрій втомлено стиснув скроні. — Послухай сюди… Це наче частини мозаїки. Дві «А», залізничний тупик. Віддзеркалення, кажу ж тобі! У Кагарлику, до речі, навіть цукрозавод був.
— А завод яким тут боком? — здивувався Валера. — До заводу Харитон тебе пів ночі віз!
— Та це неважливо, Валер! Байдуже, скільки їхали і куди! Селища Буськів Сад, якщо вже на те пішло, взагалі немає в нашому світі. Розумієш?
— Ні чорта я не розумію.
— Я шукаю свій вхід, Валерчику.
— Бампер пожежки — ось твій вхід! Той урод, кстаті, хоча б на лікування дав? Я б на твоєму місці таке не спустив.
Андрій відмахнувся:
— Там і так кримінальна справа… То що, Валерчику? Їдемо?
— Куди це ти вже зібрався? — Валерка здивовано зсунув брови.
— У Кагарлик, куди!
— І шо там? Будеш ходить і питати, де вхід? — Валерка підняв руку, гукаючи офіціанта. — Краще давай по десерту.
— Кажу ж, смаку не відчуваю, — Андрій спохмурнів. — То що мені робити? Просто сидіти?
Валерка склав із виставкового проспекта кораблик і заходився їздити ним по столу.
— Чого зразу: сидіть… Живи собі! Живи, як жив до аварії. Ну, було то й було. Книжку потім напишеш.
— Я не можу так, Валер. Я повинен знайти вбивцю.
— Здрастє вам! Яка разниця, хто вбивця, якщо всі троє тогось… Кеди за ікону закинули. Знешкоджений твій убивця, можеш не париться.
Андрюха відсутнім поглядом дивився в порожнечу. Паперовий кораблик доїхав до краю столу і розвернувся на інший галс.
— І, кстаті, дєвочка ця… — продовжив Валера. — Щитай, два місяці пройшло. Даже єслі там час якось по-іншому тече, все’дно шансів немає.
— Немає значення. Немає значення, чи є шанс.
— Що ж тоді має значення?..
— Правильні Вчинки.
— Так, а кому ж тоді треба твій вчинок?
— Мені. Мені треба, Валер.
Зачепившись поглядом за кораблик, Андрій стежив, як він лавірує поміж хлібних крихт, огинаючи червоний буй пляшечки «Табаско». Він уявив собі крики мартинів. І як хвилі вдаряються об борт, здіймаючи в небо розсип сяйливих солоних бризок. І в цій уявній картинці було більше звуків і запахів, ніж у його новій реальності. У цій картинці було життя.
— Я тобі так скажу… — почав Валерка, й далі лавіруючи корабликом.
— Чекай! — раптом пожвавився Андрюха. — Дай-но цю штуку…
Валера здивовано простягнув йому кораблика, й Андрій повернув до світла один борт. На фрагменті картини біля самої «корми» були зображені красиві довгопері птахи, що злетілися на всипаний перлами острівець, ніби намірилися поласувати.
— Пташки клюють перли! — пробурмотів Андрій.
— Шо-шо?
Андрій швидко розгорнув проспект і розгладив долонею. Потім квапливо витягнув із кишені зіжмаканий аркуш для нотаток і теж розгорнув.
— Це та сама картина, про яку Личман казав!
Вони схилилися над рекламою, мало не торкаючись чолами.
— Це шо ж таке треба курить… — прокоментував Валера. — Диви, ніж із ушами! Реально!
Він тицьнув пальцем у проспект і реготнув.
— Заткнися, прошу тебе… — Андрій аж підвівся, намагаючись побачити щось знайоме.
— Може, давай я в інтернеті знайду?
— Я ідіот, Валерчику, — прошепотів раптом Андрій і сів. — Я ідіот.
На зображеному в проспекті ще одному фрагменті картини простий кухонний ніж припнув до небесно-блакитного щита відтяту людську руку. На складених у жесті благословення пальцях балансувала «неправильна» гральна кістка — чотири, п’ять і дві цятки на сусідніх гранях.
— «Мистецтвом треба цікавитися», — відчужено мовив Андрій. — Господи, як же ж я по книжці не здогадався!
Він раптом різко скочив, витягнув із куртки книженцію в паперовій палітурці й роздратовано грюкнув нею об стіл:
— Убивця не один із трьох. Я від самого початку не там шукав, Валер! Від самого початку!
— Шось я не врубаюсь…
— Він не був на площі.
— Так, а як же тоді…
— Під площею, — Андрій зітхнув і рвучко вперся чолом об стільницю. — Він був під нею.
Валера гортав збірку, уважно вивчаючи помітки на полях. Книжка називалася «Тисяча анекдотів на всі випадки життя».
— Усе правильно, — сказав він. — І знаєш, який розділ тут найбільше пописаний? «Медичний гумор». Заціни, карочє…
І він зачитав уголос перший-ліпший анекдот із поміткою «Христина сміялася». Цілком випадково, це були саме ті обведені червоним два рядки, які медсестра Ксенія прочитала в готельному номері своєї останньої ночі.
— Не тисніть на мене! — тоненько пропищав Валерка.