— Ідіть нахрін! — раптом сварливо вигукнув чоловік і схопив весло. — Наркомани прокляті!
І він рішучо штовхнув човна далі від берега.
— Стій! — загорланив Андрій і кинувся вперед.
Валерка встиг ухопити його біля крайки води.
— Ти сказився!
— Це він, Валерчик, він! — упівголоса зашипів Андрій.
Валера понуро подивився на Андрюху, зітхнув, склав руки рупором і звучно гукнув чоловікові в човні:
— Шановний! Кримінальний розшук! На пару питань підпливіть. Добровільно.
Чоловік у човні перелякано озирнувся. Валера помахав йому посвідченням. Довговолосий явно не хотів розвертати човен. Він зупинився метрів за п’ять, уперши весло в дно.
— На берег не вийду! — попередив він. — Не маєте права!
— Та ми ж тільки спитать, — спокійно пояснив Валера. — Ось людина потерпіла. Каже, ви схожі на чоловіка, який шахрайськими діями виманив у нього матеріальні срєдства.
— Та я перший раз його бачу!
— Не бреши! — вигукнув Андрій. — Я впізнав тебе, Харитон!
— Афанасій я. Афанасій Коцит.
— Бреше! — Андрій аж підстрибнув, і Валерка щосили вчепився йому в рукав. — Пусти, дай я з ним поговорю!
— Не смій мені тут закон нарушать! — прошипів Валерка Андрію на вухо. — Зовсім уже здурів!
Андрій насупився, але вириватися перестав.
— Немає такого прізвища Коцит, зрозумів? — крикнув він чоловікові в човні. — Валер, хай він документи покаже!
— Так откуда ж… — чоловік у човні знітився. — Я ж рибу ловлю… А ваші документи подивитися можна?
— Кончай виступать, — тихо сказав Валера і міцніше стиснув Андріїв лікоть.
— Це він, Валерчик! Хіба я не бачу — чи що! Я й голос його прекрасно знаю! — й Андрій знову звернувся до довговолосого: — Не валяй дурня, Харитоне Еребович! Просто відвези мене назад, і все! Просто відвези!
— Та я перший раз тебе бачу! — звів плечима довговолосий. — Ви документи будете показувати чи ні? Або я краще ментів викличу…
Щось бурмочучи, чоловік у човні дістав старий кнопковий телефон і короткозоро зіщурився на екран.
— Хорошого вам дня! — Валера смикнув Андрія за рукав. — Вибачте, що потурбували.
Чоловік у човні відразу сховав телефон, даючи на здогад, що конфлікт вичерпано, але Андрій впирався, мов дитина, яку забирають з іграшкового магазину.
— Я ж упізнав тебе, Харитон! — не вгавав Андрій. — Я тебе впізнав!
Але довговолосий енергійно вперся веслом у дно, і човен легко поплив геть.
Увесь зворотний шлях Андрій щохвилини озирався на темну рисочку човна на плесі.
— Реально, буває так, що люди похожі, як близнюки! — втішав Валерка. — Ти от прямо сто процентів упевнений, а то — не він!
— Добре, що ти мене розумієш, — сказав Андрій, і знову озирнувся. — Такий схожий, я чуть умом не поїхав…
— Та, розумію канєшно! Я б і сам на твоєму місці…
Андрій не слухав. Він дивився, як темна рисочка розвернулася й знову попливла до берега.
Вони вийшли до автостанції. Валерка гучно тупав, збиваючи бруд із взуття. Раптом Андрюха виразно поплескав себе по кишенях.
— Валерчик! Я гаманець посіяв! Коли крізь кущі ломанувся!
— Шо, реально?
— Жди мене в авто, добре? Я швиденько мотнуся…
— Давай уже разом…
— Ти краще під’їдь ближче і забереш мене, добре? Щоб я туди-сюди не бігав. Він стопудово в кущах валяється — я там чуть не загримів.
— Я отам зупинюся. Бачиш будинки?
— Супер. Я швидко, Валер!
…Човен стояв там само, де й минулого разу. Довговолосий курив, пускаючи дим кільцями, і дивився, як тьмяніє під заходом сонця поверхня ставка.
Андрій підійшов до самої води і мовчки став. Чоловік у човні озвався перший.
— І нащо тобі на той бік? — не обертаючись, запитав він.
— Заради дитини.
— У цьому немає ніякого сенсу.
— Сенс не головне.
— А що ж головне? — він напівобернувся.
— Вибір.
Харитон гмикнув і замислено випустив іще одне кільце диму.
— Ви сильно змінилися, Андрію Олександровичу, — він наліг на весло, і човен розвернувся.
— Відвезеш чи ні?
— Монета буде лише одна. Розумієш, що це означає?
— Що ти вирішив дати мені монету. Цікаво, чому.
— Ти сам сказав, що головне вибір, — Харитон хитро примружився. — Уже здогадався, в чому буде підступ?
Андрій задумливо покусав губу.
— Ти мене вб’єш? — спитав нарешті він.
— Ми з тобою підійдемо до цього максимально близько, — повільно кивнув Харитон. — Так близько, що коли там ти не пройдеш по мосту до заходу сонця, то тут ти помреш. Це ясно?
— Цілком.
— З монетою в роті, — нагадав Харитон.
— З монетою в роті, — кивнув Андрій.
Харитон озирнувся на став. Поверхня збрижилася і потемніла. Повіяв холодний, непривітний вітер.
— І все-таки, нащо це тобі? — запитав він.
Його тон, наче казав: «Ану ж, скажи мені правду, яка справжня причина?»
— Я не знаю, як на це відповісти.
— Кажи те, що відчуваєш.
Андрій помовчав.
— Моє обличчя більше не намальоване.
— То он на що ти замірився! — Харитон задумливо покивав. — Що ж… Приходь сюди увечері, коли зможеш роздивитися на небі три зірки. Сам приходь. Скажеш комусь бодай слово — угоди не буде. Ти ж розумієш, що я дізнаюся, так?
— Розумію. Іще запитання можна?
— Шуруй.
— Як ти це зробиш?
І Харитон вишкірився лихою посмішкою:
— Не боляче. Тебе ж саме це цікавить? Буде зовсім не боляче.
Розділ 63
Не боляче
Вони зупинилися на заправці. Андрюха нервово поглядав на небо. Сонце щойно сіло, і синява стрімко втрачала барви. Хмар майже не було.
— Ти й сам не помітиш, як усе наладиться, — казав Валера, жестикулюючи шоколадним батончиком. В іншій руці він тримав стаканчик кави. — Налягай на спорт. Режим обов’язково. Може, знайдеш собі кого…
Андрій флегматично помішував у стаканчику смородиновий чай.
— Ти там воронку до центра Землі робиш? — поцікавився Валера. — Пити збираєшся?
— Та все нормально… — Андрій знову тривожно глянув у вікно на небо, що стрімко темніло. — Гарячий просто.
— Тобі, Андрюх, головне не зациклюватися. Слухай, а хочеш на вихідні у Львів газонем? Або в Одесу можна, як потепліє.
— Валер… Для чого ми живемо, як ти думаєш?
— Шоб завтра здохнуть! — упевнено відповів Валера і реготнув.
— А серйозно?
— Так я ж серйозно! Живем та й живем. Нас же не питалися, правильно? Шось у тебе прямо неважненький вид. Заболів?
— Та просто… Живота скрутило. Скоро прийду.
Андрюсі хотілося сказати ще щось. Попросити, щоб навідувався в лікарню до Алісиної манюньки. Або — що Валерка його найкращий друг. Але будь-яка фраза в такому дусі могла видати його з головою. І він просто вийшов у двері з табличкою «WC», за якими короткий коридор провів його повз два санвузли просто до службового виходу. І вислизнув у вже майже згаслий вечір.
Коли попутка висадила його неподалік від ставка, вже стемніло. Андрій неспокійно оглянув небокрай. Низько над обрієм висіли дві тьмаві зірки.
У темряві продиратися крізь чагарі було не так уже й просто. Він двічі вгруз кросівкою в глибокій багнюці й, нарешті, лаючись, вибрався на берег. Здається, місцина була та сама. Андрій ступив до води, оглядаючи поверхню ставка. Скільки сягав зір, вона була безлюдна. Почав вдивлятися в кущі позаду, але там теж не було ні душі. Нервово глянувши на годинник, Андрій вище застібнув куртку і поглянув на небо. Заважали дерева. Задерши голову, він вертівся й так, і сяк, усе намагався роздивитися третю зірку.
— Та он же вона! — пролунало позаду, й Андрій мимохіть здригнувся. — Щойно з’явилася.
Харитон стояв у повен зріст у вузькому човні, і, здавалося, він привид, що летить над водою. Човен із тихим шелестом зарився носом у пісок. Харитон пружно скочив на берег. На ньому, як і раніше, був зелений армійський плащ.