У снігу щось квапливо зарухалося. Ще мить… І ось уже на верхівці замету обтрушується маленька скуйовджена пташка. Видавши тоненьке «цвінь», вона випростала крила і знялася просто у блякле небо.
Андрій цього не бачив, та якби ви були там, то напевно зазирнули б у снігову печерку, яку залишила в кучугурі маленька пташина. І тоді там, під снігом, ви б здивовано розгледіли мертве дівоче лице. Та найдивовижніше було б те, що маленький тунель, із якого вилізла пташка, вів просто до безбарвних вуст дівчини, так ніби птаха видобулася просто в неї з рота.
Дерев’яні двері медпункту були замкнені. Андрій гучно постукав. Потім іще. Вікна світилися, але всередині панувала тиша. Нарешті почулися кроки, і двері прочинилися. Смуга світла лягла на точене дівоче личко.
На порозі стояла Ксенія.
— Ти?! — вирвалося в Андрія.
Вона здивовано звела брови й прочинила двері ширше.
— Ми знайомі?
— Ти… Мене зовсім не впізнаєш?
— Взагалі-то, ні… — вона трохи насторожилася й відступила на пів кроку.
— Ми якось були зустрічалися… Не має значення, — в голові по-зрадницькому спалахнув образ її оголеної. — А Євген Павлович є?
— Він на дев’яту приходить, — вона напружено причинила двері. — А що ви хотіли?
«Не марнуй часу, — нагадав він собі. — Жодної хвилини».
Андрій рішуче вставив ногу в отвір — ще доки вона зойкнула, — і вштовхнув її всередину медпункту.
— Ми знайомі, Оксі, й дуже близько. Ти ні біса не пам’ятаєш, але байдуже. Слухай: у тебе був син, що народився з пороком серця. Він прожив лише шість хвилин. Ти дала йому ім’я й попросила, щоб його написали на бірці й причепили хлопчикові на руку. Тепер ти розповідаєш цю історію всім своїм коханцям, від яких надієшся завагітніти.
— Хто ви такий… — її очі перелякано розширилися.
— Зараз це взагалі не має значення. Важливо те — що це брехня до останнього слова.
— Я не розумію…
— Як звали твою дитину?
— Якого хріна… — вона труснула головою, ніби намагалася відігнати ману, і вийняла телефон.
Він спритно перехопив її кисть.
— Відпусти! — крикнула вона. — Ти знаєш, хто мій чоловік? Він уб’є тебе!
— Кастетом, правильно? — підказав Андрій і помітив, як у її очах промайнув справдешній жах. — Як хлопця з пожежної станції?
— Ви з поліції?
— Оксі, як звали твого сина? Скажи не для мене, а для себе самої — яке в нього ім’я? Як ти його назвала?
Вона хотіла щось сказати, аж раптом застигла, ледь ворушачи губами, ніби звуки прилипли до них і ніяк не хочуть вилітати.
— Його ім’я повинне було спалахнути у твоїй пам’яті тієї миті, коли я спитав! — напосідав Андрій. — Але там порожнеча, правда ж?
Її погляд став безпорадний. Рот викривився німим плачем або, може, криком. Він нарешті відпустив її, і Ксеня почала задкувати, аж нарешті вперлася в стіну.
— Правда в тому, що ти ніяк не називала свою дитину, — проказав Андрій. — Ніякого пороку серця, ніяких шести хвилин. Дитя просто не вписувалося у твої плани. І ти покинула малюка взимку на будівництві неподалік від дому. Сказати, що з ним сталося, коли ти пішла?
— Хто! Ти! Такий! — викрикнула вона, судомно, болісно вдихаючи після кожного слова.
Він ступив до неї, і Ксенія, налякано верескнувши, зіщулилася, наче в передчутті удару.
— Я все зробила! — заскімлила вона, і по її щоках потекли сльози. — Усе, як сказав Чоловік у Червоному! Там згоріли люди! Що йому ще треба?!
— Оксі, — м’яко мовив він, — я хочу запропонувати тобі прощення.
Ці слова справили на неї несподіваний і якийсь нищівний ефект. Вона сповзла по стіні, ніби ноги перестали її слухатися, обхопила руками свої тонкі плечі і гірко-гірко заплакала, немов сама була беззахисною дитиною.
Кажуть, люди стають кращі, коли плачуть. Кажуть, щирі сльози змивають наліт виправдань і знову перетворюють тебе на дитину, котра поки що не навчилася до пуття брехати навіть мамі, не кажучи вже про себе саму.
Андрій запропонував Ксені реальні спогади замість фальшивих. Нові. Їх належало заробити нині до заходу сонця, й найважливіше, що в них теж буде дитина. Та цього разу дитина, яку вона врятує. І нехай моторошний вчинок, який Ксеня скоїла іще там, по той бік річки Туонь, ніяк не виправити, але порятунок Наді має стати першим кроком на шляху покути.
Він не розповідав їй про смерті й переродження в Буськовому Саду. Ксенія б однак не повірила. Вона вважала його посланцем Чоловіка в Червоному й остерігалася. Мабуть, воно й добре.
— У вас нежить чи що? — запитала вона. — Отам серветки є…
Вони сиділи в ординаторській. Тут сморід був іще дужчий, ніж надворі, і він майже не прибирав пальчатку від обличчя. До запаху згарятини додався ще якийсь нестерпно разючий дух прілості.
— Не зважай, — відмахнувся Андрій.
Ксенія весь час комусь телефонувала, але там не відповідали, і вона нервово кусала губу. Нарешті сховала телефон і боязко запитала:
— А наш лікар… Нащо він вам? Про нього ви теж знаєте щось таке?
— Знаю, — кивнув Андрій. — Він дуже погана людина.
— Євген Павлович? — здивувалася медсестра.
Він замислився, чи варто їй розповідати. І що буде, якщо вона не повірить.
— Просто будь із ним обережна…
Пригадався готельний номер. Її лице, що, мов навмисно, навіть не заплямоване кров’ю. І тіло, на якому він не лишив жодного живого місця. Що з нею буде, коли Андрій піде звідси? Її знову і знову вбиватиме двоногий монстр? Цікаво, а що буде, як він уб’є лікаря? Харитон привезе виродка знову, і все почнеться спочатку? Нове і нове коло проклятого пекла?
— Відповідай же, ну! — роздратовано мовила в телефон Ксенія.
— Щось сталося?
— Моя змінниця десь пропала… І зміну не передала, і на дзвінки не відповідає. Уперше таке.
— А змінницю звати… Христина?
На Ксениному обличчі промайнув подив, але вона швидко себе опанувала.
— Ви і це знаєте…
— Коли ти бачила її востаннє?
— Учора ввечері. Вона теж щось накоїла?
Андрій схвильовано підвівся й пройшовся кімнатою.
— Почекай-почекай… Учора? Учора ти її бачила, а сьогодні вона не передала тобі зміну? — він замислився. — Скажи мені ось що… Ці літери на площі — «Я люблю Буськів Сад», — коли вони з’явилися?
— Сьогодні. Тобто, вчора встановлювали — до ночі з ними морочилися…
— Учора?! — вигукнув він, і Ксеня аж здригнулася. — Учора ввечері встановлювали літери на площі?
— Ну, так… — медсестра розгубилася.
— Яка погода була цієї ночі?
— Що? — цей несподіваний поворот геть збив її з пантелику.
— Заметіль? Була цієї ночі завірюха чи ні?
— Ну, так. Оно ж усе селище по дахи завалило.
— Я повернуся, — кинув він і схопив куртку.
Уже коли був біля дверей, вони раптом розчахнулися, й на порозі постав усміхнений, розпашілий з морозу, Звір.
Андрій жадібно обмацував його поглядом, неспроможний вмістити це в голові — перед ним стояв маніяк. Оцей розумний, приємний чоловік, що цікавиться мистецтвом, — серійний убивця. Пригадав, як вони зустрілися вперше, і той міркував про марні надії. Як він себе виправдовує? Якось же виправдовує! Адже глибоко в душі всі вважають себе хорошими. Навіть «погані в поганому світі», як оце він, знають, що насправді вони нормальні. А що каже собі перед сном людожер, що розкошує від чужого болю… Що вони заслужили? Що він не може інакше?
— Тупогуб Євген Павлович, — відрекомендувався лікар.
— Як ви сказали? — Андрій подумав був, що не розчув.
— Тупогуб, — повторив він. — Євген Павлович.
— Який же я ідіот… — Андрій притиснув долоні до чола. — Хто ж іще, як не його син!
— Перепрошую, що? — лікар спохмурнів.
— Хто, як не його син, міг знати, що він вимагатиме врубати оті чортові літери! — викрикнув Андрій.