Ксеня упала на коліно, немов зашпорталася. Він так хотів, щоб вона не відводила свого запаморочливого погляду, але дівчина схопилася за бік і опустила очі, дивлячись, як падають на бетон темні краплі. Хотілося щось сказати їй на прощання. А може, й поцілувати її. Він навіть нахилився нижче, витягнувши губи. Та цієї миті пальці Звіра прохромило, немов електричним струмом. Огидне, моторошне відчуття, якому не придумали назви. І Звір відпустив її.
«Знаєш, як кажуть про людей, які роблять те, що ти?» — суворо спитав у нього в голові материн голос, і Звір навіть автоматично кивнув у відповідь, надіючись, що цього вистачить і голос заткнеться.
Зуби звела оскома, а до горла підступила нудота. Євген Павлович відвернувся від своєї жертви, сів навпочіпки, обережно поклав на землю закривавленого ножа і стиснув кулаки, ховаючи великого пальця всередині долоньки.
«Про них кажуть «кончені»! — повідомив голос, точнісінько повторюючи фразу, яку насправді мати говорила йому років зо двадцять тому. — Сину, ти хочеш бути конченим?»
— Ні, — покірно прошепотів він. — Не хочу…
З якого приводу вона сказала це вперше? Він уже й не пам’ятає. Вона повторювала ці принизливі запитання все його життя, хоч би що він зробив. І навіть тепер, коли він дорослий, а її голос лише лунає в пам’яті, його накриває таке разюче почуття сорому, наче з нього здирають шкіру.
«Минеться, — подумки вмовляв себе Євген Павлович. — Зараз минеться».
Зазвичай напад і справді тривав не довше хвилини. Але як було цього разу, лікар так і не дізнався.
Напівсліпа від утрати крові, Ксеня змогла підвестися й навіть знайти на підлозі гайковий ключ. Світ довкола мав такий вигляд, наче вона стоїть у самому осерді метушливого бджолиного рою. Руки були мов чужі. Вона ніби спостерігала збоку, як тонкі дівочі пальці міцніше стиснули сталь.
Тривали останні секунди на цьому рингу. Та вона ще може таки перемогти.
Коли, стоячи в лікаря за спиною, Ксенія замахнулася, світ остаточно провалився в пітьму. Та коли рука опустилася, вона встигла почути, як щось тоненько хруснуло під ключем. І навіть зауважила, як віддаляється надсадне «взззумм-взззумм-взззумм» — ніби вентилятор здіймається в небо.
Та найголовніше, вона встигла подумати: «Я врятувала її. Врятувала, і тепер її неодмінно знайдуть».
Розділ 65
Бог грає в кості
Колись Ейнштейн написав, мовляв, ні, Він точно не грає в кості.
Кажуть, ученому йшлося не так про Бога, як про закони квантової механіки, але це не має жодного значення. Важливо те, що Ейнштейн не мав рації в обох сенсах. Грає! Ще й як грає! І поки фізики доводять це за допомогою експериментів і рівнянь, у нашій історії достатньо знати, що загублену дівчинку примудрився знайти не абихто, а дільничний Субота — що й сам на той момент безнадійно заблукав.
І перше, що йому сказала Надя, плеснувши в долоні (Плесь! Плесь-плесь!), звучало так:
— Я тебе знаю! Ти забирав мене з дому!
Вона могла його і не впізнати. Могла дивитися крізь нього чи будь-кого іншого, аж доки не побачила б маму. Могла впізнати і не сказати нічого. Але буває і так, що на всіх п’ятьох гральних кубиках випадає одне і те ж число. Покер!
А ви кажете, не грає…
І перш ніж дістатися до розв’язки цієї драми, вам слід знати іще таке: вентилятор на виході з катакомб працював на останньому подиху.
Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм!
Колись Євгенові Павловичу вже спадало на думку, що таких обертів старий електромотор може не витримати, але чи перейматиметься вентилятором той, хто намірився спалити все до собачої матері!
І ось, увімкнений на межі електромеханічних сил, той крутив лопатнями так швидко, що по іржавій трубі став розходитися запах горілої ізоляції. На ту мить повітря у кам’яній кишені над ним містило дуже багато метану.
Власне, під стелею каменярень метан був уже скрізь — він простягнув свої невидимі руки до старого вентилятора із найпотаємніших кам’яних закапелків. Подумати страшно, як казав покійний Науменко. Подумати страшно…
— Я тебе знаю! Ти забирав мене з дому! — сказала Надя, й дільничний вмить відчув гостре бажання обпертися об стіну, а краще сісти.
«Вона розкаже, — стугоніло в скронях. — Вона розкаже всім».
Субота дістав пістолет і похмуро подивився на дівчинку, що притислася до стіни у світлі його телефона.
Плесь! Плесь-плесь! — плеснула дівчинка.
— Ти відведеш мене до мами?
Трохи потупцювавши на місці, Субота ликнув і нервово озирнувся, ніби чекав, що звідкілясь прийде рішення. Але, як воно буває з тим, хто тримає ліхтарика в цілковитій темряві, він анічогісінько не побачив — довкола була сама пітьма.
Тоді поліцейський глибоко вдихнув — наче збирався пірнути, — клацнув запобіжником і звів пістолет.
Десь безмежно далеко від Буськового Саду в реанімації дитячої лікарні у крихітної недоношеної дівчинки, яка перший день дихала без апарата, почалися судоми. Запищали якісь прилади, заблимали цифри на електронних табло, забігла і вибігла медсестра в костюмі з намальованими плюшевими ведмедиками. Прилади заверещали гучніше. Знову ввійшли люди. Хтось коротко сказав: «Фентаніл» і став диктувати дозування. Хтось, натиснувши кнопку, примусив замовкнути стривожену апаратуру.
Мабуть, якби ви прислухалися до розмови двох жінок зі стурбованими, штивними обличчями, ви б не зрозуміли нічого, крім однієї фрази, що не потребувала додаткових пояснень. Це була фраза «як Бог дасть».
Субота був не з тих, хто може отак ось просто вистрілити в дитину. Якби вона втікала від нього… Або, якби накрити їй голову курткою — щоб не дивилася… У голові в нього крутилися варіанти рішень, багато з яких, що вже там, Субота прознав із фільмів, аж раптом його осяяло.
Він візьме дівчинку в заручники! Вона стане приманкою для інших, і Андрій, якщо в нього теж є пістолет (а Субота майже переконав себе, що таки є), нічого не зможе йому заподіяти!
— Кричи! — сказав він дівчинці, але та притиснула до обличчя сплетені пальці й роздивлялася його, кумедно нахиляючи голову. — Кричи, кажу!
І Субота вистрілив у стелю.
— Кричи! — він вистрілив іще двічі — тепер зовсім близько від неї, й на Надю полетіли бризки кам’яної крихти. — Кричи-и-и-и!!!
І тоді Надя, налякано затуливши вуха і міцно заплющивши очі, високо і пронизливо зарепетувала.
І якщо вже говорити про збіги, то, певно, не так уже й дивно, що і Гала, й Андрій виявилися близенько. Так близько, що обоє почули постріли, а тоді несамовитий вереск маленької дівчинки. Андрій прибіг перший, і світло його ліхтарика вихопило дільничного поліцейського біля стіни, що міцно притискав до себе дитину, яка пронизливо горлала.
Якщо Андрій і міг щось учинити за такої ситуації, то Субота не дав йому щонайменшого шансу. Він вистрілив одразу ж, поквапно, навіть не прицілився до пуття.
Андрій схопився за живіт і упав. І тоді Віталік, досі притискаючи до себе дівчинку, ретельно прицілився Андрієві в голову і навіть ступив уперед, боячись промахнутися. Та, як ми пам’ятаємо, кості того дня впали просто дивовижно. От чому Гала не лише виявилася поруч і змогла дістатися туди в цілковитій темряві, орієнтуючись винятково на звук, — але й показалася з протилежного від Андрія боку. По суті — у дільничного за спиною.
І ось, щойно Субота ступнув уперед, щоб добити Андрія, Гала плигнула йому на спину з шаленством розлюченої кішки.
На жаль, нічого чудеснішого тієї миті вже не сталося. Андрій не кинувся на Суботу, Надя не вкусила дільничного за руку… З усіх варіантів розвитку подій Доля обрала найпрозаїчніший — Субота згрупувався, втягнув голову в плечі, а тоді відкинув Надю в один бік, а Галу — в інший. А що Гала вмить скочила на ноги, то він вистрілив у неї тричі.
Стало тихо. Чути було тільки те, як голосно і часто дихає під маскою сам Субота. Він підняв телефон і хапливо посвітив довкола. Нервово ковтнув, утер піт із чола. Вийняв із пістолета магазин — порожній. Отже, в патроннику лишився останній патрон — і все. Він, вагаючись, подивився на Андрія. Той не рухався й, здається, не дихав. Дільничний насупився й задумливо витер кров із роздряпаного вуха. Дівчисько однак не вибереться. А патрон краще залишити. «Там іще Оксі», — нагадав він собі. Про всяк випадок, Субота зібрав усі стріляні гільзи, ще раз посвітив на нерухомого Андрія і квапливо ретирувався.