— Щось знайшов? — запитала Ксенія.
— Нічого такого… — Андрій струснув головою й звів на неї очі.
Він мимохіть ковзнув поглядом по хустині на шиї й одразу звірився з фото на колінах. Характерний жовтавий синець по центру і симетричні фіолетові басамани по боках — як із підручника, але тут не було знято потилиці. Для повноти картини добре було б бачити потилицю…
— А от Арсен… — почав було Андрій і затнувся.
Він уважно подивився на Ксенине підборіддя. Схожа. Дуже схожа.
— От Арсен із перцьом хрен! — продекламував Субота і підняв чарку. — Нам уже супчик несуть. Ну, вздрогнули!
І занюхав скибкою хліба.
— Ти казав, було якесь убивство? — запитав Андрій у дільничного. — Колишня Арсенова дівчина…
— Це брехня! — форкнула Ксеня. — Усі б про це знали. Тут же невелике селище!
— Брехня не брехня, — стенув плечима Субота, — а я про це в папці вичитав.
— І як її звали? — запитав Андрій. — За яких обставин?
— Думаєш, я помню? Я тоді перечитував тонни матер’ялів…
— Шукав, кого трахнуть, — нагадала Ксеня.
— Оксі, ну шо ти! Я ж розказав, як було…
— То як ти можеш бути впевнений, що там було саме про Арсена? — напосідав Андрій.
— Може, й не можу… — дільничний зам’явся. — Ну справді, Андрюх, побачив би ти їхній секс — у тебе всі вопроси відпали б!
Ксенині щоки спалахнули, але відповісти вона нічого не встигла — підійшла кельнерка і почала розставляти тарілки. Усі замовкли. Субота задоволено заходився махати ложкою.
— А міг Арсен нахімічити зі щитком? — запитав Андрій.
— Арсенові й хімічить не треба, — загадково відповів дільничний.
— Чому не треба?
— Єсть такий тип людей — кому по жизні везе, — почав міркувати Субота, не підводячи очей від тарілки. — Камери, люди, центральна площа — пофіг! Бере собі й робе!
Ксеня перестала їсти й осудливо глянула на нього.
— Дак а шо, хіба неправду кажу? — поліцейський підморгнув їй і перевів погляд на Андрія, наче шукаючи підтримки. — Ти просто нашого Арсена не знаєш. Знав би — відразу поняв, що йому пофіг і свєт, і камери. Красавчик! А ви чого не випили? Давайте-давайте!
Він сам налив другу й перехилив чарку собі в горлянку.
— То по-твоєму, убивця — красавчик? — запитав Андрій.
— Вовк для овець теж убивця! Тільки однак усім нравляться вовки!
— А люди, яких убивають, — вівці?
Субота кивнув:
— Причому мєсні вівці самі не протів зжерти найслабшу. Втіхаря. А як от хтось другий зжер, то зразу: «Люди добрі, рятуйте!»
— І моя Христина — вівця? — запитала Оксі, і в її голосі вчувалася погроза.
Субота знову випив. Очі дільничного заблистіли. «Швидко», — зауважив про себе Андрій.
— Конкретно Христина, конкретно ти, конкретно кожен із них — звичайні люди, — Субота широким жестом обвів відвідувачів «Мінотавра». — Не погані й не хороші. Зі своїми проблемами. Ти оно чоловікові зміняєш…
Ксенія смикнулася, наче її вдарили струмом, але Андрій поклав їй руку на коліно і легенько стиснув.
— …а він фігачить тебе за це, і ти потім — у темних очках у любу погоду, — Субота всміхнувся, задоволений собою.
— Він мене любить, придурок ти, а не фігачить!
— Чого зразу придурок! — обурився Субота. — Хіба я неправду сказав? Тут усі такі! І кожного в оддєльності жалко. А як усі разом зібралися — хоп! — вийшло на рідкість гівняне селище! Знаєте, що всі кажуть про Христину? Шо простітутка. Поняли? Сама винувата, от шо кажуть. Мол, нормальних людей маніяк не займає. Знаєте, хто так розсуждає? Вівці! Вівці всіхда думають, що ріжуть самих паршивих.
Субота знову налив і випив, не чекаючи решту.
— Хочеш знайти вбивцю? — він звів скаламучений погляд на Андрія. — Тоді не про елєктричество питай. Не про браслєтіки свої думай.
— Про що ж думати, Віталік? — вкрадливо поцікавився Андрій.
— Про гріхи! — дільничний напутньо підняв пальця. — Тобі треба вовк! А у вовка — вовчі гріхи.
— Це ж які, цікаво? — запитала Оксі й додала, наче ножем ткнула: — Як у тебе?
— Напрімєр, забивати на смерть твоїх хахалів, — крізь зуби процідив Субота і неприємно всміхнувся. — Вівці беруть своє підлістю, вовки — силою. По гріхах їх узнаєте, ясно?
— По ділах, — виправив Андрій.
— Один хрін! Захар, базару нема, шарить в елєктричестві. І тіпа, міг догадатися, шо Борисович подзвоне і скаже: «Всеріться, но включіть!» Тільки він не вовк, ваш Захар. Бо найбільший його гріх, знаєте який? — дільничний презирливо скривився. — Зависть! Не самий солідний грішок, да?
— Овечий, — кивнув Андрій. — Овечий гріх.
Розділ 49
Овечий гріх
Незнайомець чекав Захара в «Мінотаврі».
Зал був порожній. Через дощ надворі здавалося, наче вже впали сутінки, хоча насправді був полудень. Захар увійшов і заходився боротися зі зламаною парасолею, що не хотіла складатися. Незнайомець терпляче чекав, дивлячись на нього з глибини залу. На ньому був мокрий від дощу червоний плащ, з якого накрапала вже ціла калюжа, але він чомусь вирішив не знімати його, а лише розстібнув, і поли звисали на обидва боки, нагадуючи мантію.
— День добрий, — привітався Захар і зупинився. — Ви мені дзвонили…
— А де Леонід, брат твій? — замість привітання запитав незнайомець.
— Льоня загинув… — Захар змінився на лиці й ураз наче зчорнів. — Недавно…
Незнайомець скривився.
— Ну що за текст… Не знаю, чи я сторож брата свого! — ось правильна відповідь.
Захар, остаточно збитий із пантелику, невпевнено озирнувся.
— Я вибачаюся… Я з приводу документів, які ви знайшли… — він знову озирнувся, але в кав’ярні, крім них двох, нікого не було. — Це ж ви дзвонили?
— Та ви сідайте, Захарію Михайловичу, — мовив незнайомець. — Усе тут, усе на місці. Паспорт Леоніда Науменка, ще якісь документи… Можете подивитися.
І він видобув із-під плаща картонну теку в кавових патьоках.
Захар, що допіру вмостився, підскочив, перекинувши стілець. Течка справила на нього таке враження, наче якби незнайомець виклав на стіл розлючену степову гадюку.
— Де ви… Де ви це взяли?
— У річці. Люблю, знаєте, вийти на човні… Не завжди навіть порибалити, а просто собі… Аж бачу — пливе!
Мовивши це, він відкрив теку. Нагорі лежав паспорт у дурнуватій пластиковій обгортці, яку Захар дуже добре знав.
— І звідкіля тут паспорт… — здавлено вичавив він. — Я Льониного паспорта і в руках не тримав… А тут ви дзвоните…
Захар повільно, наче боячись обпалитися, взяв паспорт і розгорнув. Із першої сторінки йому всміхнувся геть іще зелений, вісімнадцятирічний молодший брат.
— Ну, моє діло віддати, а там уже розбирайтеся. Цікаво, звісно, запитати, що за моторошні фотографії… Але — не пхатиму носа у ваші справи. Як і домовлялися, невеликої винагороди буде достатньо.
— Заберіть її! — раптом скрикнув, майже залементував Захар, що й досі стояв коло перекинутого стільця. — Я вам заплачу, тільки заберіть цю чортову папку! Можете викинути! Що завгодно робіть…
— Ні-ні-ні, так не піде! Ваша тека, ви й забирайте. Чи я оце дурно їхав… До речі, чому ви її не спалили? Усі палять. А ви додумалися — в річку викинули!
Захар вирячився на незнайомця, як на привида. Не відводячи очей, він підняв стілець і знову сів. Чоловік у Червоному плащі всміхався.
— З чого це ви взяли, що я її викинув? — насторожено запитав він.
Незнайомець подався вперед і жестом запропонував Захарові нахилитися ближче.
— Тому що викидати таке ви б нікому сторонньому не доручили. Якщо ви розумієте, про що я.
Захар не розумів. Він спохмурнів, витріщаючись на Чоловіка в Червоному, і здавалося, що як прислухатися, можна розчути, як тріщать електричні розряди у нього в голові. А тоді раптом випростався, підсунув до себе теку, швидким рухом вийняв моторошні світлини і поклав на стіл зображеннями вниз, наче боявся зустрітися поглядом. У теці лишився тільки якийсь журнал. Захар повільно, наче не вірив очам, дістав його. Вуста стиснулися у вузьку смужку і затремтіли. Він щосили замружився, намагаючись контролювати дихання. Дві сльозинки скотилися по неголених щоках і повисли на підборідді.