Завод був просто перед нею — розтягнувся на снігу темним утомленим монстром, — але роздивитися сигнальний маячок, хоч скільки задирала голову, Надя не могла. І через це ставало моторошно. Вона точно знала, скільки кроків до дому, але й гадки не мала, з якого він боку. В якому з нескінченного числа напрямків… Вона повільно обернулася, але стало ще гірше. Ні, треба зачепитися бодай за щось…
Плесь! Плесь-плесь!
У стіні заводу слабко світилися відчинені двері. Спершу вона дійде туди. Двері не дадуть загубитися: до них завжди можна повернутися. Це був непоганий план. Ба більше, це був по-справжньому дорослий, продуманий план. Та ледве Надя дійшла до дверей, із надр заводу долинув звук: «Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм»…
Звук був не дуже гучний і доволі далекий, але він одразу привернув її увагу, затуливши іншу реальність, бо повторювався через рвані проміжки і вабив до себе не згірше такого чудового червоного вогника.
Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм…
Хвилювання вляглося, думки стишилися, реальність набула об’єму. Звук був такий глибокий, такий спокійний. Звук кликав її продовжити мандрівку. Він був зрозумілий.
Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм…
Блякла жарівка під стелею заледве розбавляла пітьму. Втім, Надя не боялася темряви. Морок був навіть хороший, якщо є за що триматися рукою, — він не виштовхував.
Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм…
І Надя ступила через поріг — щоби просто послухати цей звук іще трошечки, і, як зачарована, почала спускатися сходинками.
Сходи вели в підвал.
Гирло однієї із труб, що вели в каменярню, було перекрите величезним вентилятором. Звір припав до нього, зосереджено і жадібно вдихаючи повітря. На кожному оберті вентилятор видавав жалібне «взззумм-взззумм-взззумм», але той не чув — у його бездротових навушниках красиво і надсадно співав Пост Малоун, виводячи славетне «лайк е рок-ста-а-ар», і це допомагало Звірові відволіктися від нудоти, що намертво скрутила кишки.
Дощовик із білого полівінілхлориду спадав плавними складками з широких плечей. Його краї коливалися, немов крила, аж Звір ставав схожий на великого птаха чи ангела. Навіть дужче на ангела… Якби не кров. Звір був заляпаний нею весь, від великої червоної ляпки на животі аж до бісеру дрібних крапель на чолі та вилицях.
Лайк е рок-ста-а-ар…
«Якби вони знали, про що ця пісня, коли ставлять під неї танці на дитячих ранках… — думав Звір. — Просто хлопець проникливо співає, й усі йому вірять, не знаючи, у що він так вкладає душу…»
Вентилятор обдував потоком прохолоди, і Звір мало не торкався до нього носом. Тут, унизу, було доволі тепло. У катакомбах весь рік не нижче мінус п’ятнадцяти. А поліетиленова плівка ще й створювала задуху. Без вентилятора він би просто зварився. Не кажучи вже про метан… Плівка вкривала підлогу і стіни положистого тунелю, що тягнувся донизу. Вилиски ліхтарів, які були розвішені що кілька метрів, створювали відчуття, наче тунель вкритий слизом. Чи, може, павутинням велетенського павука.
Та загалом він і був павуком — бездушним хижаком, що вмів висмоктувати життя зі своєї жертви запаморочливо довго.
Трохи далі тунель перетворювався на широку залу, в якій із поліетилену була споруджена вигородка, яскраво освітлена численними світильниками. Напівпрозорі, каламутні стіни ледь тріпоталися від руху накачуваного повітря, і краплини крові на них витанцьовували, ніби роса під ранковим леготом.
Крові було багато. Власне, саме тому він і приліпився зараз лицем до вентилятора, зелений, мов пліснява.
Звір тримав у руці закривавлений ніж.
Це було не перше його вбивство. О, далеко не перше! Й однак таке ставалося з ним знову і знову. Спершу неземне блаженство, а тоді огидне, неминуче оце — відчуття, що для нього не придумали відповідного слова. І нудота — лише вишенька на торті. Звір глибоко вдихав, силкуючись просто пережити мерзотний, ненависний стан.
Це починалося в пучках пальців, проходило крізь хребет, вібрувало в зубах і віддавало в потилицю. Він сяк-так навчився змальовувати його років аж у дванадцять: «Ніби шкребти виделкою по склу, тільки набагато гірше і — під нігтями!» Утім, його однак ніхто не розумів. Іще можна порівняти це з оскомою чи зі струмом, та все одно не вдасться передати всієї несамовитої гидоти, яку він відчував.
Звір щосили утримував перед внутрішнім зором чорну порожнечу, не даючи думкам утекти туди, де за поліетиленовою вигородкою в калюжі власної крові, що вже почала застигати, лежала дівчина. Щойно цей образ спалахнув у голові, розірвавши на мить темряву, Звіра проштрикнув новий імпульс.
Здавалося, хтось під’єднав до зубів електроди і тепер крутить ручку потужності. Він замружився, застогнав і почав опускатися на підлогу. Напади стали неминучим покаранням за те, що він коїв.
Стиснувши руки в безпорадні п’ястучки, ховаючи великий палець всередині долоньки, Звір старався погамувати нудотне аж до «сиріт» на шкірі відчуття, якому немає назви, і зосередився на диханні, силкуючись утримати бодай уміст шлунка. Зараз минеться… Зараз минеться… Зрозумівши, що з нудотою не впоратися, він, затиснувши долонями рота, вибіг через вільну трубу — назовні, в колодязь каналізаційного колектора, і скорчився в болісному спазмі.
Добре, що встиг вибігти, — ненавидів, коли всередині брудно. За винятком крові, ясна річ. За винятком крові.
Звір не чув, як вона підійшла і стала на краю колектора. У навушниках досі гриміла музика, а він цілковито був поглинутий тим, що намагався не обблювати улюблених черевиків. До слова, не дешеві. А як на тутешні мірки, то й узагалі — ексклюзив.
Нарешті втер губи і зняв навушники. Повітря сповнювалося харамарканням вентилятора, що працював на повну котушку. Взззумм-взззумм-взззумм-взззумм… Подумав, що краще не вмикати його на повну. Підібрав із підлоги ножа і витер полою дощовика. Клинок залишав жирний бурий слід.
Вона його не бачила. Точніше, бачила і його, і плафон на стіні, й іржаві плями поруч, і світляні пащеки труб — усе це зливалося в суцільну пістряву мозаїку, де кожна окрема деталь — лише безглуздий шматочок кольорового скла. Мабуть, вони б так ніколи й не зустрілися, двоє непоєднуваних крайнощів людської свідомості: дівчинка, що раз у раз спливала на поверхню реальності, і чоловік, що давно в ній потонув. Тим більше, Звір квапився вимкнути вентилятор, поки той не розлетівся до бісової мами, і вже збирався повернутися у своє лігво.
Та ось вона підняла долоньки і плеснула. Плесь! Плесь-плесь!
Він здригнувся і стрімко розвернувся, ховаючи ножа за спину. На краєчку колодязя стояла дівчинка зі слуховим апаратом.
Вона дивилася кудись у куток, ніби не бачила його. Її долоньки були підняті й ледь розведені.
Плесь! Плесь-плесь!
Він упізнав її. Імені не пам’ятав, зате пригадав, що її мати (Гала, здається) працює в продуктовій крамниці. І що дівчинка, принаймні так подейкували в селищі, — дивненька. Якого милого вона тут робить…
— Привіт! — сказав голосно, щоб та почула, й обережно ступив крок до драбини на стінці колектора. — Ти тут сама?
Вона блукала поглядом по колодязю, пробігаючись часом по залитому кров’ю дощовику, але жодного разу не глянула йому в очі. Не ясно було, чи вона почула. Чорт забирай, годі зрозуміти навіть, бачить вона його чи ні!
— Де твоя мама? — запитав він.
— Мама буде пізно, — відповіла раптом дівчинка, й надалі дивлячись у порожнечу.
Звір полегшено видихнув — сама. Він вигідніше перехопив ножа за спиною. Як по правді, ідея утнути це з дитиною йому не подобалася. Та як вона вже побачила його в такому вигляді, іншої ради, напевно, немає.
Хоча… Він спробував упіймати її відсутній погляд, але дівчинка дивилася крізь нього. Навряд чи впізнала. Та, звісно ж, не впізнала! Навряд чи вона взагалі бодай щось зрозуміла — вона ж прибацана! Дівчинка сплела пальці й приклала до обличчя, наче маску, так ніби наголошувала на своїй неповносправності. І Звір заспокоївся. Зараз він її виведе — і все. Скаже: «Йди додому!». Кому і що вона зможе розповісти!