Саме той, у якому йшлося про зустріч у кафе «Мінотавр» — незнайомець у червоному плащі просив Арсена про послугу.
Розділ 55
Справедливість
— Надаси мені невелику послугу, — промовив Чоловік у Червоному. — Так би мовити, допоможеш відновити справедливість.
Арсенові не первина братися до справ, про які кажуть туманними фразами, на кшталт «відновити справедливість», «навчити поводитися», «допомогти хорошій людині», і він терпіти не міг оцього ходіння околяса. Тим паче, що ніхто і ніколи не просив його ні про що законне чи бодай моральне.
— І що треба зробити? — запитав він, чекаючи підступу.
— Знайти привід зайти у медпункт під час зміни медсестри на ім’я Христина. Знаєш її?
— Оксі з нею дружить, — кивнув Арсен.
— Мені потрібно, щоб ти відправив із її телефона повідомлення в месенджері. Оцій ось людині… Отаке повідомлення… — Чоловік у Червоному дістав ручку і нашкрябав на серветці ім’я, прізвище і коротке послання.
— Так і написати? «Просто як трюфель»?
— Ти вловив самісіньку суть!
— Що іще за трюфель?
— Гриб такий. Маленький і зморщений.
— І шо це значить?
— Оте і значить, що маленький і зморщений! Усе інше теж напиши — слово в слово.
— «Чуть не заржала в постелі»… Шо за брєд такий!
Чоловік у Червоному стенув плечима:
— Баб’ячі теревені. І ще одне, — він заходився домальовувати. — Три реготливі смайли! Розберешся?
Арсен підозріливо подивився на серветку:
— То виходить, у Христини з ним стосунки?
Чоловік у Червоному знову звів плечима:
— Та як би то його сказати… Якщо один раз, це ж не враховується, так?
— Але ж це з її телефона… Нафіга б вона відправляла таке йому?
— Іноді люди помиляються чатом, — довговолосий усміхнувся. — Хотіла подружці, але відіслала не туди — з ким не буває!
Арсен покривився, наче в приміщенні чимсь смерділо.
— Нащо це вам?
Зазвичай про таке не запитують. Але це було огидне навіть як на нього, а Христина була подружкою дружини.
— Це не твоє діло. Усе слід зробити швидко: найпізніше — за тиждень.
— Гівно якесь… І при чому ж тут справедливість?
— При чому справедливість? — Чоловік у Червоному нахилився до нього, немов намірився у щось утаємничити. — Не заперечуєш, якщо почну здалеку? Із твоєї дружини, яка тебе зраджує. Не замислювався, чому вона так чинить? І все ж вона має на це цілком конкретну причину…
— Андрій?
В одвірку стояла Ксенія. Шия знову обв’язана хустиною, яка тепер скидалася радше на ганчірку. Він механічно зіжмакав аркуш і запхнув у кишеню.
— Що ти тут робиш?
— Прийшла вибачитися… — стиха мовила вона. — Не треба було цього робити з Суботою. Я просто страшенно перелякалася. І він збирався нашкодити моєму чоловікові…
«Вона ще не заходила додому, — подумав він і спробував уявити, що буде, коли Ксенія переступить поріг. — Господи, що я накоїв…»
— Ти любиш його?
Ця фраза зірвалася з його вуст мимоволі. Та, здається, Ксеня не здивувалася.
— Арсена? Ні. Іноді мені здається, що навіть ненавиджу. Але це не дає права смердючому дільничному вибивати з нього якісь там зізнання. Це мій чоловік. Мій годувальник, моя охорона. І найголовніше… Я й справді не вважаю, що це він.
Андрій підійшов до неї ближче, не знаючи, що сказати. Ксеня розв’язала вузол на хустинці й зняла її.
— Я ж таки правду казала. Це не він мене душив.
— А хто? — улягаючи якомусь незрозумілому пориву, він підняв руки й обережно торкнувся пальцями до фіолетових басаманів на шиї.
Вона подалася вперед, дивлячись на нього знизу вгору, і так вийшло, начебто він тримає в долонях її лице. І через це Ксеня видалася йому геть крихітною. Геть беззахисною.
— Я погано пам’ятаю. Арсен теж весь час запитував, але в мене все перемішалося в голові. Травма. Він же душив, усе-таки… Та головне, він був у масці. Страшна така маска… — вона на мить замовкла, добираючи слів. — З намальованим обличчям.
Місяць височів над селищем — наче гігант схилив свій бездушний лик, намірившись потамувати спрагу кимсь із мешканців. Тіні вже не біснувалися внизу, собаки перестали тремтіти з жаху, а жителі — кидатися одне на одного. Тіні наколобродили достатньо, і тепер місяць міг спокійнісінько милуватися наслідками. І безсоромністю інших, що не захотіли зізнатися навіть собі. Місяць насолоджувався брехнею — тієї ночі вона лилася звідусіль. Брехні точилися з багатослівних виправдань, але ще сильніше брехнею було просочене мовчання.
Андрій не міг розповісти їй.
Те, що він скоїв, висіло перед очима нав’язливим видінням, пекло зсередини, вібрувало під язиком, рвалося назовні болісними ривками, змушуючи замовкати на півслові і відводити очі. Мабуть, саме тому так важило сказати їй, що Арсен не вбивця. Пояснити, як збагнув це він сам, коли знайшов у Біблії зашифровані підказки. Виправдати бодай посмертно.
Вона не хотіла говорити про Арсена. Тієї ночі їй не хотілося про нього й згадувати. Перед очима Оксі миготів її власний жахливий спогад, і вона теж не могла розповісти. Бо тоді вбивця викрутиться. А вона має помститися за Христину.
— Убивця не любив Христину, — пояснив Андрій. — У них точно не було звичних романтичних стосунків. Бачиш, він ніби докоряє, що вона занадто багатьом роздала свою прихильність, але тільки не йому. А він присилував її до чогось і волів більшого…
Вони сиділи на охайно застеленому ліжку. Він тримав у руках блокнот і тицяв олівцем то у виписані цитати, то в намальований кубик на пальці неживої руки. Оксі майже не слухала.
Їй хотілося, щоб він обняв її.
— А ти б хотів дітей? — раптом спитала вона, і це було так несподівано, що Андрій зовсім розгубився.
— З тобою?
Вона довго заливчасто реготала, і він почувався дурнувато.
— Давай повернемося до людини в масці, — попросив Андрій. — Я шукаю його від самого Києва. Пам’ятаєш хоча б щось? Де це було? Він напав на тебе?
Вона заперечно хитнула головою:
— Узагалі нічого. Наче цілі пів дня із пам’яті викреслені. Ані де, ані як… Пам’ятаю, він високий був. Кремезний такий.
— Як Науменко?
— Можливо… — Ксенія замислилася.
— Ти розумієш, що із трьох тепер підходить лише він? Христина прийняла браслет, отже, не виключала чогось.
— Прийняла, бо золотий, — Ксеня хитро посміхнулася, і хто його знає, жартує вона чи й справді так вважає.
— Але носити не стала, — вів далі Андрій. — Щоб не давати йому приводу вважати, наче між ними щось може бути. От лише дивно, що вона нічого не розповідала…
— Нічого ти не тямиш у психології найкращих подруг. Раз не казала, значить, завидний кавалер. А це значить, що то ніякий не Науменко — старий, лисий, бідний. Звідки в нього браслет, сам подумай?
— Тоді не знаю… — Андрій закрив блокнот, важко відкинувся на ліжку і втупився в стелю. — Якби не дівчинка, я давно поїхав би звідси.
— Я тебе розумію, — прошепотіла Ксеня.
— Ти навіть не до кінця віриш, що ця дитина існує. Хіба ні?
Ксенія схилилася над ним, її волосся красиво відгородило їх від усього світу, наче балдахін.
— Я тебе розумію, тому що в мене теж була дитина, — сказала вона. — Давно. Ще до Арсена.
— Була?
— Хлопчик. Син. Порок серця.
— Господи… Скільки йому було?
Вона важко зітхнула і заплющила очі. А тоді балдахін волосся колихнувся, ковзнув Андрієві по обличчю, й Ксеня лягла поруч і теж втупилася в стелю.
— Мені сказали на пізньому терміні. Пропонували перервати вагітність. Так і казали — однак помре. А я не змогла аборт. У нього були пальчики. І війки. І він гикав у животику. Так лікар сказав… Коли народила, мені поклали його на груди, і я відчувала, як б’ється його серце. Він прожив шість хвилин. Шість хвилин я була мамою, а він — моїм сином.