Я спрямував коня свого просто до тих воріт, тяжко зіскочив на землю, схилив голову в поклоні.
— Пані Раїна Здуневська? Шана.
Чорні тонкі брови злетіли обурено й злякано. Хто, і як, і чому? Я почувався досить зле. Презентувався, кажучи щиро, нефортунно. Запилений, обважнілий, просякнутий потом кінським, тягар років і клопотів, та ще й погнобленість духу перед новою стрічею з вельможним мордерцем Потоцьким — стан не для зальотів до пань. А це ж була пані уродзона, попри всю її занедбаність, — і вона одразу дала мені відчути кров свою і походження.
— Що пан хотів?
Я промимрив щось про Марка Здуневського і про те, що вже мовби знаю її і що… Вона тим часом марно намагалася сховати від мене свої босі ноги. Здається, в цьому для неї зосередився тепер увесь світ з його невигодами й прокляттями. Босі ноги, босі ноги перед незнайомим, з усього видати, багатим козаком. Темний рум’янець сорому заливав пані Раїні лице, шию, руки, а може й не сорому, а гніву на мене, що так негадано вдерся в її убогість, в її немаєтність, але ж не погнобленість духу! Розгублено торкала тонкими пальцями шию. Задихалася. Та й зламатися остаточно не мала наміру! Видобулася з миттєвого занепаду, гордо скинула головою, прикрила очі повіками (а мале тим часом блискало на мене сірими очима з — під темних бровенят, і залізна моя пам’ять вхопила ті сірі очі під темними бровами, і вже не випустила їх, і повернула мені згодом на долю й недолю), холодно сказала:
— Не можу пана прийняти в своїм домі, бо, властиво, не знаю пана.
«В своїм домі» — від цього хотілося розреготатися. Стіни не знати коли білені, ґанок підгнив і скоро впаде, віконниці перекривлені, покрівля з прорідженим лишаюватим гонтом. Дім! Мабуть, давно вже змандрували звідти навіть миші, не маючи ніякої поживи, і пса на обійсті вже давно, видно, не було і нічого живого, — дивно, як і чим жила сама пані Раїна й оте легесеньке дівча, що так уміє зиркати своїми сірими очима на чужого й старого козака.
Я вклонився ще раз і сказав, що зупиняюся за звичаєм у Сомків, які доводяться мені найближчою ріднею, і що буду завжди радий допомогти пані Раїні, коли б вона виявила таку ласку до мене, простого козака, і сказала про свої потреби.
— Не знаюся з хлопством! — ще набундюченіше відмовила пані Раїна, вже й не знати кому посилаючи те «хлопство»: моїм сватам Сомкам чи й мені самому з недоречною моєю турботливістю.
Я показав рукою, джура підвів коня, я ще раз вклонився пані Раїні і вже був у сідлі. Ущедрився серцем, та, мабуть, не там, де слід.
За вечерею у Сомків дереяславські козаки, почувши про мою пригоду в пані Раїни, досхочу покепкували з мого лицарства.
— Та чи знає пан Хміль, чия вона вдова?
— Якогось бідного шляхтича, сказано мені.
— Бідного, та тільки якого? Лащиківця!
— З тих, що піц Кумейками гукали ми їм: «Лащику, втікай до хащику!»