Та де ще те все, а тим часом дорога далека й повільна, і в такій дорозі гаразд було б мати коло себе душу близьку, коли вже й не таку близьку, що й самому страшно подумати, то бодай доброго співрозмовника. От як давній друг мій львівський Самійло, якого зненацька стрів на Січі простим писарем. «Як то ти, пане Самуїле, з єзуїтів та вскочив у козацтво?» — «А ти ж, пане Зенобію, чи не гак само?» Тоді в колегіумі ми товаришували, хоч був він на кілька років молодший. Невисокий, вилицюватий, як татарин, жовті очі, наче прорізані осокою, сам жовтий, ніби горщок, обпалений у горні, вічне полум’я бурхає в ньому, непосидючість, сприт, метикуваті сть. Спудеї—єзуїтчики здебільша були раховитї й капосні, як коти, ніхто нічого тобі не порадить, не дасть, нічим не поможе, кожен для себе, кожен так і зирить, як урвати з сього світу того модо12, як вчив преподобний Ігнатій Лойола, засновник ордену і перший його генерал. Тільки Самійло виявився товаришем незрадливим, готовим помогти, а що мені треба було часто вириватися за мури колегіуму, за фурту єзуїтську, то намовляв я Самійла добровільно викликатися на чергування біля фурти, і він випускав мене і впускав, так, що ніхто не відав, і жодного раду не впіймано мене в моїх потаємних відлучаннях. О, та фурта єзуїтська! На Полтву, на соковиті луки, в звабливу темряву; де дух молодої трави і дівочого молодого тіла. В райськім городі росла лелія. А хто садив? Панна Марія. Як садила, так садила, лелія сі розцвіла…
Гай — гай… Всі люди були молодими, та не всі вміють зберегти молодість душі. Хто збереже — щасливий. Починати ж треба з самої молодості. Ще Платон у «Республіці» над усе ставив темперамент юності. В небесах анголи невпинно наближаються до весняної пори своєї молодості, так що найстаріші з них здаються найбільш юними.
В скількох пеклах я вже побував, і вернувся звідти, і виніс душу молодою. Не всі вернулися. Чи ж я їхній посланець?
Після Цецори не думав, що житиму. Коли відірвано мене од убитого батька і опинився я в бусурманській неволі, то вже вважав себе мовби мертвим. Але турки примушували своїх бранців жити далі. Дуванили здобич, виділяючи більшу частину не для воїнів і їхніх беїв, а передовсім для Стамбула, для султана, його візирів і вельмож. Так став я власністю незнаного мені капудан — паші, начальника всього султанського флоту, і кинуто мене гребцем на галеру, і кілька місяців прикований був я ланцем до тяжкого, як недоля, весла, знов волів радше вмерти, ніж так жити й мучитися, але знов зоря зійшла наді мною, помічено мої здібності в мовах, внесено ту вість аж у вуха самого капудан — паші, і з Стамбула прийшло веління звільнити мене з галери й приправити до двору самого паші. До кінця днів моїх бачив себе в снах гребцем на галері, плакав — тужив разом з своїми товаришами, і щоразу сон той бував перед якимсь нещастям. Капуданів двір буте у дільниці стамбульській Касим — паші по цей бік Золотого Рогу, так що ми цілий день могли видивлятися на синюваті пагорби великого міста з купами його мечетей, безладними будуваннями й ще безладнішими базарами, на які іноді їздили для закупів. Хто був той Касим — паша, іменем якого звалася дільниця, що в ній я мав жити? Казали, що жив у часи султана Фатіха, який завоював Царгород і зробив його столицею бусурманською, назвавши Стамбулом. Мабуть, помагав Фатіхові в морській справі, бо іменем Касим — паші називалися й гавань на Золотім Розі, і бащта — маяк у затоці, і мечеть на базарі.
А що мені було до всіх тих пашів, знаних і незнаних, хто й чим міг би відшкодувати для мене бодай один день неволі, а я ж мав не один і не два дні, а цілих Два роки! Два роки рабства для тебе, молодого, дужого, вільного думкою і призвичаєнням, однаково, що двісті років поневолення для цілого народу.
Приниження, тупе тваринне існування, прокляття, прокляття! Смерть тут була б найвищою справедливістю, навіть коли мав отримати її від рук несправедливих. Я жив далі, але не було то життя, так само, як час мій став безчасом, він рухався разом з сонцем, а відмірювався відстанню між двома казанками рисової чорби, яку мені давано щодня, щоб я таки жив, чистив коней вельможному туркові, годував їх, напував водою, проводив, щоб не застоювалися, мастив збрую, начищав мідь і срібло, відливав кулі в формах, гострив шаблі, чистив мушкети. І неволя, неволя, тяжка, як свинець, безнадійна, мов мука.
12 В будь — який спосіб (лат.).