І там, на валах збаразьких, коли рвався я наперед з своїми козаками найодважнішими, стояв мені в очах той темний крик Мотрончин, і страх обіймав мене й не за себе, а чомусь за неї, все за неї.
Козаки заступали мене від шляхетських куль, кричали стурбовано:
— Батьку! Поберігся б!
— Самі впораємось!
— Допали ланів, то вже не виприснуть!
— Тут їм і смик, тут їм і гак!
А я вспокоював їх, як міг, і не відступав:
— Дітки! Гетьмани в битвах не гинуть! Гетьманів убиває не куля й меч, а хіба що злоба. З вами ж хочу бути, аби захистити всіх вас, поконавши панів малою кров’ю. Не рад, аби яка душа людська згинула, але й одне стебло трави. Шкода говорити!
Вояк у шляхетському таборі цього разу скупчився твердий, бився мужньо й запекло, я збагнув уже першого дня, що іграшки будуть затяжливі, а збагнувши, вспокоївся. Нічим не нагадував того описаного злою рукою гетьмана, який, нібито допавши до свого намету, ричав, як дикий звір поранений, дер жупан на грудях, калічив собі лице, губи мав посинілі, підборами бив у землю, обома руками шарпав чуприну, кричав: «Горілки!»
Яка марнота вимислу!
Коли ллється обфіто людська кров, втихає й щонайбільший гнів. Лютитися можна на зрадників, ми ж не мали їх поміж себе, бо вже всі вони опинилися по той бік валів з Семком Забудським, що втік ще перед Пилявцями з ланцюгом на шиї, як пес. Один невдалий штурм, як і одна невдала битва ще не означають програної війни, а я мав намір вигравати не битви, а війну велику, тож зготовився до цього передовсім витривалістю й камінним терпінням і менш за все нагадував козачка, метаного фурією. Хотілося б панству бачити мене таким, та дарма!
Той вечір у крові весь і в тяжкому, ніби камінному, дощі не видавався нам ні легким, ні обнадійливим надто. І коли зібралися в моїм простім, але просторім наметі і старшина й полковники, то справді крикнув я джурам: «Горілки!», хоч муркнув мені над вухом Виговський, щоб я не пив, бо хан може прислати за мною, а він, мовляв, не любить горілчаного духу.
— І ти з нами вип’єш, пане писарю! — гукнув я. — А як хан захоче нас бачити, то і його почастуємо! Обставилися ми тут аж он яким вишуканим товариством! За валами сам князь Ярема Вишневецький з панством вельможним. Біля нас великий хан Іслам — Гірей. Від Любліна поспішає його величність король Ян Казимир. З Литви міриться вдарити в гніздо козацьке, в Київ, гетьман литовський Януш Радзівілл. Як то казали древні: conditio sine qua non. Або ж по — нашому: отже, тут сук, та й годі! Скликав вас для ради й поради, бо стояння може бути тяжке й затяжливе. Що б сказав нам, отче Федоре?
Мій сповідник, який тепер нечасто й приступити міг до мене, зітхнув:
— Рабів Божих не губи, гетьмане.
— І до штурму марного не пхай! — докинув Матвій Гладкий, полковник миргородський.
— Валами панів треба обставити, — спокійно мовив Богун. — І докучати підкопами та ріжними фортелями.
— Та які вали, які вали! — зірвався з місця Нечай. — Вдарити на них завтра вдосвіта — і побрати, як мокрих курей!
— Як мокрих мишей! — зареготав Чарнота.
Джелалій темнолицьо позирав то на мене, то на полковників.
— Стиснути їх треба так, щоб у жмені вмістилися і щоб сироватка потекла, — сказав він з спокійною злістю. — А вже коли і як, хай рішає гетьман.
Ще лежали непоховані Морозенко й Бурляй, а мої полковники рвалися до нової битви, що принесе нові смерті, може й полковницькі. Діти нерозумні, а я, їхній батько, так само нерозумний! Привів сюди мало не всю Україну, щоб спливала вона кров’ю на цих високих валах під шляхетськими кулями й гарматами? Проти Януша Радзівілла, який спускався по Дніпру з верхів’їв, щоб добратися, може, й до Києва, послав свого давнього рятівника Кричевського та Іллю Голоту, але не порятували вони ні Києва, ні самих себе. Голота загинув лід Загалем коло Мозира в битві з корогвами Вінцента Госевського, а Кричевський нефортунно сточив битву з самим Радзівіллом під Лоєвом на Дніпрі, козакам довелося відступати, вони кинулися вплав через річку, було їх так багато, що за головами не видно було й води, і великий канцлер литовський, родич Янушів Альбрихт Радзівілл, сидячи далеко від полів битовних, напише, смакуючи, про той страшний відступ: «Ті голови брали за ціль наші піхури, стоячи на березі так, що ледве триста з трьох тисяч їх вирятувалося з того погрому. Приємне то було видовисько оглядати стільки плаваючих, а водночас тонучих».
121 Гомер. Одіссея. Переклад Б. Тена.