Тяжко поранений Кричевський дістався до рук самого Януша Радзівілла. Той спитав, чи не хоче пан Станіслав Міхал для сповіді руського попа. Кричевський відповів по — козацьки: «Сорока не стачить!» Тоді спитали його про католицького, та він тільки простогнав: «Бардзей зичив би собі кубок води». І вмер не так од ран, як од прикрості, що не Радзівілл попав йому до рук, а він сам у неволі, та ще й занапастивши військо.
Мені ще стояв перед очима страшний день нинішній. Коли гармати рикали, мов дикі звірі ненажерні. Коли гук голосів людських пересилював гриміння мушкетів і пищалей затинних. Коли навіть дерева вили, ніби з них здирали шкуру. Коли тільки смерть володарювала над величезним простором. Коли люди падали на землю, як вода небесна, якої вже ніхто не візьме назад. Коли козаки виливали з взувачки піт і кров, кров і піт. Коли навіть одвага заламувала руки в розпачі. Коли трупи стелилися, моя трава потоптана.
І ніякі покаянні ридання не поможуть.
Діти мої!
Вони ляжуть у братських могилах під великими дубовими хрестами, і на тих хрестах розпеченим залізом козацькі писарі—самоуки виведуть, звертаючись чи до гетьмана, чи й до самого Бога: «Ми жили, бо ти хотів. Ми вмерли, бо ти звелів. Тепер спаси нас, бо ти можеш».
Чи ж я міг?
Далі слухав своїх полковників, які змагалися в хоробрості тепер уже на словах, бо вдень мали змогу показати це на ділі. Були справді мужні й дико відважні, належали до вельми міцної породи людей, з якої дивувалася вся Європа, про що писав колись Рейнгольд Гейденштейн, що був поперемінно секретарем особистим у Яна Замойського, а тоді й у королів польських Стефана Баторія і Зигмунда Третього, Вже ніхто тепер не мав сумнівів у нашій міцності, і відав я вельми гаразд, що й тут, під Збаражем, доведеться виказати її повною мірою, та чи ж досить самої міцності?
— Де моя люлька? — спитав я не знати й кого, може згадавши з болем, що немає коло мене Мотрони, яка так любила натоптувати мені люльку тютюном і обдаровувала щоразу щедрим усміхом своїх сірих очей, які ставали ще глибшими в сяянні коштовностей, якими обнизана була гетьманша.
Хтось подав мені люльку натоптану й запалену, я окутався цілою хмарою диму, заховався від своїх полковників, які домагалися моїх слів і моїх велінь ддя нових смертей, для нової мужності й твердості.
Було превелике здивування, коли я пообіцяв не вікторію, якої від мене всі ждали, мов благословення Господнього, а вимовив черстві слова погрози:
— Кожен з полковників заплатить мені головою, — сказав я з своєї димової хмари, — горлом мені приплачуватиме кожен, хто пустить бодай одного чоловіка з свого полку на грабунки або насильства. Стояти на сім полі доведеться не день і не два, шляхта від нас тепер не втече, миша звідтам не проскочить і птах не вилетить, дійдемо панів і додавимо, та не за одним нападом. Треба терпіння, а не сліпої відваги, та треба нам і гідності належної. Стиснути й затиснути Вишневецького з регіментарями— се вже ми доконали. Не можемо занадто довго тут стояти, бо король, хоч і поволі, але йде сюди, збираючи військо, яке дарують йому магнати. Звідусіль шле універсали до шляхти, щоб ставилася на війну. Всюди йдуть до нього війська. Буде він колись і тут, тож маємо використати свій час.
— То кого ж в облозі маємо тримати — панів чи своє козацтво? — невдоволено муркнув Нечай.
— І панів, і козацтво, коли хочеш, Нечаю, — спокійно відмовив йому я.
— Може, ти й орду втримаєш, гетьмане? — посміявся мій непокірливий брацлавський полковник.
— І орду втримаю.
— Яким же побитом?
— А ось поїдемо з паном Виговським до хана Іслам — Гірея та й станемо про се бесідувати. Поїдемо ж, пане Йване? Чи ждатимеш, поки хан пришле за мною, як ти казав?
— Знаєш же, гетьмане, мою відданість, — тихо мовив Виговський. — Коли треба, то готов і крізь цей дощ пробиватися.
— Що козаку дощ? Божа роса, та й годі. Вода хай тече, на те вона й вода. Коли ж військо наше почне розтікатися, тоді лихо. Та найперше лихо буде для вас, полковники. Затямте собі! Підніміть сотників, осавулів, кожен десяток козацький, припильнувати слід за кождим козаком, чернь тримати і самим ні руш звідти — каратиму нещадно й страшно! Годі розбалакувати, годі непослуху! Покажемо силу свою, та покажемо й гідність високу!