Після Зборова про мене казано: вернувся, мовляв, Хмельницький до свого Чигирина на спочинок, і в Київ не заїздячи, кругом його пиха та розкоші, надбав собі з старшиною здобичі річ несказанну, а козаки на війні мало здобулися, бо вже торік всю землю попустошили і тепер вернулися до домівок з порожніми кишенями і саквами.
Може, ті, хто пускав такі поголоски, хотіли, щоб я й зогнив у наметі під дощами, не маючи сорочки на заміну?
Тоді, під Зборовом, до короля, що засів на маєстаті в пишнім шатрі великім, послав спершу депутацію козацьку, зодягнувши послів своїх у найліпші шати і звелівши їм триматися належно. Посли впали кілька разів на землю перед королем, з плачем признаючи вину війська всього і просячи милосердя, а тоді подали супліку до короля від імені всього війська, і знов падали й підводилися, та й знов падали й підводилися, так що й не збагнеш: стоять чи падають. Бо інші впадуть і лежать нерушно або плазують коло трону, а тут падають і миттю підскакують — шана чи глум? — таке лукавство козацьке.
А тоді й сам я прибув до короля. Мав насунуту на вуха оксамитову шапку з двома перами в аметистах, золочений атласний жупан, кунтуш волосяний атласовий з дрібними срібними петличками, стояв і не гнув шиї перед його королівською мосцю.
Козаки йшли за мною розгойдано й безберего. Затиснули королівську сторожу, оточили дороге шатро Яна Казимира гуком, піснями, несамовитістю. Пісні підіймалися до самого неба, від танку козацького земля вгиналася і здригалася до найглибших глибин, барила з горілкою літали над головами, жилаві руки підхоплювали їх заіграшки, видовжувалися жилаві шиї навстріч струменям пекельного трунку, вмочалися вуса, текло на твердих підборіддях, в горлянки лужені, які могли б перекричати труби Страшного суду і проковтнути всі вогні пекел.
Я з’явився в дорогому вбранні, а король не міг і перевдягнутися. Шатро все в золоті та шовках, а Ян Казимир — пронизаний потом, в бруді й розчухраності. Сидів на похіднім троні, вкритім коштовним аррасом, смикав головою, кривив уста, вдаючи монаршу пиху, але мова його була лагідна, тільки обіцяв, а не погрожував, — і я не втерпів: «Гаразд, королю, мовиш!», віжества й учтивості ж ніякої проти королівських слів не вчинив ні словами, ні в чім іншім, від чого вжахнувся царський посол у Варшаві Кунаков і, мабуть, налякав московських бояр моєю зухвалістю козацькою.
Я ж ще тоді, після Зборова, перед московським посланцем Литвиновим, випивши здоров’я царське, сказав: «Не того мені хотілося, і не так тому було бути, та не поволив цар, не пожалував, помочі християнам не дав на ворогів». І, так кажучи, заплакав. Шкода говорити!
Тінь ханської погрози вдарити на мене лягла на Зборівський пакт, вписано туди пункти про мою згоду на повернення шляхти на Україну, проклинав мене народ, проклинали мої старшини, проклинала й шляхта, якої я однаково ж не пустив у її маєтності, — за все мав платити я, бо ж я — гетьман, я — Богдан.
За все треба платити на сім світі. Були безіменні досі, тепер обрели імена, але якою ж ціною гіркою. Може, так і треба? Безжальність історії?
Я не бачив неба під Зборовом. Тяжкі хмари, дощ, туман, пригніченість і занепад душевний. Де ті простори чигиринські, де степові безміри, високі собори білих хмар рівнинних, сонце, блакить?
Чорні дими вставали із землі, далекі заграви охоплювали простір, навіть небо не могло почуватися безпечним, а що ж простий чоловік?
Смуги вітру, тиші й крові на землі й на небі, протилежність світів, зіткнення, скрегіт, крик, зойк.