А мене вбив мій син. Така вже моя доля. Один убив ще живого, другий, менший, убиватиме вже й мертвого, розпродуючи рідну землю навіть бусурманам. Всі гріхи можна простити, окрім несправедливості, мої ж сини віддячили мені саме нею, не послуживши імені й честі, не спромігшись скинути з себе уярмлення душ, яке скинув народ увесь. Гірко про те мовити, та що вдієш!
В глупу ніч розбудили мене джури, хоч і знали, як тяжко й пізно я засинаю і який короткий у мене сон несполоханий. Мало статися щось страшне, коли вже вони наважилися ввійти до намету і будити гетьмана. Ввійшли аж утрьох, аби розділити між собою провину, та я тоді далекий був од міряння, бо сполошився одразу. Душа моя вчула загрозу страшну.
— Що там? — поспитав джур.
— Козак якийсь з Чигирина, гетьмане великий, проситься мало не на колінах.
— То й що? Мало тут козаків?
— Гетьмане, він плаче!
— Плаче? Що ж то за козак?
— Та ми й не відаємо. Він мовби й козак, мовби й нехрещений якийсь, недовірок. А плаче й побивається так, що й уже!..
Коли чоловік плаче, йому треба вірити. Се я знав твердо, бо й сам плакав часто і не так над власного долею, як над долею інших. Благословенні будьте, сльози людські!
— Гаразд, що розбудили, хлопці, — мовив я до джур, — кличте того козака — некозака до мене, коли вже так.
І тоді приведено до мене мого Захарка — шинкаря чигиринського.
При спорядженні реєстру звелів я записати Захарка козаком Чигиринського полку, і вписано його між Гнатом і Трохимом Міняйленками, хоч і зоставався й далі простим шинкарем, збереженим мною за всі послуги людські, які виявив мені ще й не гетьманові, а просто чоловікові, як і він.
Тепер став переді мною, зодягнений ніби на глум: шапка падає на очі, козацька свита — куцина не закриває й пупа, штани висять, як на опудалі, чоботи стоптані, поруділі, як у бідного попа сільського.
— Хто тебе зодягнув так, вражий сину? — ніяк не вміючи притулити Захарка до свого сну перерваного, позіхнув я.
— А хто б же, як не моя Рузя, пане гетьмане! Каже вона: мерщій та боржій, Захарку, каже, до пана гетьмана, він же всемогутній, то, може, каже, ще й щось. А я вже знаю, що й сам Бог Ізраїля тільки бере до себе, а назад не вертає, пане гетьмане дорогенький!
Розтріпаний і змучений з далекої дороги, він дивився на мене баламутними своїми очима, з яких лилися обфітні сльози, не вмів до ладу вимовити слова, аж я заярився, затупотів ногами, гримнув на нього:
— Що ти мокнеш, вражий сину? Чи для того мене збудив, аби я втирав твої сльози вавилонські?
— Ой пане, ой гетьмане, — упав на коліна Захарко. Він уже знав, у які глибини нещастя я западу, і хотів бути ще нещаснішим за мене. — Чи ж я можу? Чи я, нещасний, мажу сказати про те, про що й не можу казати? Хіба ж я не вклонявся тій ясочці, тій гетьманші нашій, хіба ж не був її підніжком, і моя Рузя чи не мліла, бачачи пані Мотрону в її красі й маєстаті гетьманськім, ой горе ж мені, горе!..
Був я, мабуть, ще сонний або ж впрост несправедливий, бо урвав ту його безладну мову, ті плачі його дивні, гримнув на Захарка:
— Ти, невіро! Що тут верзякаєш перед гетьманом, що мелеш?
— Пане гетьмане! — зашепотів Захарко лихоманково. — Пане Хмельницький! Чи я не знаю пана? Чи я не знаю всієї його родини? І пані Ганни, хай земля їй пухом, і пані Мотрони, хай би вона царювала щасливо, і панських синків, таких же знатних, як і сам пан гетьман ясновельможний! Та прискочив пан Тиміш до Чигирина, і що ж там сподіялося? Пане гетьмане! Вже не маєш своєї ясочки, своєї крулевни, своєї краси й утіхи!
— Схаменися! — наставив я долоні на Захарка. — Що мовиш?
— Немає її, немає і вже ніколи не буде! — заплакав Захарко, і я не міг повстримати ті гіркі його сльози, бо й у самого стислося серце од страшного передчуття, а може й од правди, яку ліпше й не знати.
— Гей, джури! — загримів я. — Приберіть сього недовірка з — перед моїх очей, аби я не чув його, не бачив! Ну ж бо!
Захарко йшов од мене без скарги, послушливо й покірливо, тільки глянув на мене так, що запеклося в моїм серці од того погляду.
Три дні був я між світами, довкола панувала порожнеча, в яку не проникала ні жалість, ні любов, сама тільки ненависть, і та ненависть терзала моє нещасне серце з катівською байдужістю, повільно — смакуючи, так ніби прагла продовжити те задоволення своє на цілі тисячі років.
Знов і знов ставив я перед собою Захарка, допитувався, кричав на нього, тупотів ногами, кидався з кулаками, готов був веліти взяти його на козацьку муку розпеченим залізом, а тоді відступав, плакав разом з ним і не хотів Вірити його сльозам і його розпачу. Що там сталося в Чигирині, і як, і чом?