Вночі тайкома приходив я до вбитих, цілував їм ноги, плакав, просив:
— Простіть мене, многогрішною, я не міг інакше!
Шкода говорити! Завжди хтось повинен спокутувати навіть провини, яких не існує.
Tempori serviendo — зважаючи на обставини.
Мої виграні битви помагали мені утвердити народ, але лякали царських бояр, і ті посилали приграничним воєводам веління не пускати жодного козака в свої землі, аби не проникло туди воровство133 і ворохобництво.
Коли програв битву під Берестечком, знов сполошилося боярство, тепер уже від зрослої сили королівської: як же відбирати в короля козацтво, коли він набрав такої потуги.
Роки цілі тратилися на тяжку зволоку, і хто б зміг усе це перетривати? Я перетривав.
Можна б укласти хроніку пересилки листами, обміну послами, назвати імена, полічити події.
Розповісти, як Мужиловський з патріархом Паїсієм на царських санях їхали до Кремля і вся Москва вийшла їм навстрічу.
Як Вешняк, коли його під Москвою зустрів дяк з приказу і спробував їхати правобіч, сказав, що він посол і не поїде далі, хоч би довелося стояти вік цілий на снігу й на морозі, бо послові негоже триматися сторони лівої. Згодився їхати далі тільки тоді, як покликано ще одного дяка і вони стали обабіч.
Як Грицько Гуляницький зрадив мене після посольства до Москви, куди я посилав його, перескочив до панів, виказав те, що тримав я в таємниці найсуворішій.
Як Тетеря випрохував собі царські грамоти на маєтки, а тоді лякаючись мого гніву і люті козаків, закопав ті грамоти в землю, де вони так і зогнили неявлені.
Як Виговський знайшов пройдисвіта Анкудінова, що видавав себе за сина царя Шуйського (хоч у того ніколи не було синів), дратував ним Москву, виторговував у бояр прихильність для себе, а діло наше знов на рік цілий через се пішло в пролонгацію. Казав я тоді царському посланцеві:
«Як государ нам ту милость покаже, прийме нас в соединение і поміч дасть, тоді все ніщо! Хоч би таких ворів десять було, не зможуть вони государеві нічого зробити, і не буде що государеві їх стерегтися. Не тільки що таким ворам буде він страшний, але й найбільшим царям».
Як після Берестечка мав я знов доводити свою силу, розбивши Калиновського під Батогом, а тоді вже й самого короля замкнувши в голодному обозі під Жванцем так, що шляхта самі вуха відти винесла.
Як втратив я сина Тимоша і не міг втішитися й тим, що вже Бог забрав на той час найтяжчих моїх ворогів Вишневецького, Потоцького і найбільшою крутія і недруга народу нашого пана Киселя.
Хіба можна переліком подій замінити волання сердець народів цілих, їхній голос могутній, якому лунати віки цілі?
Був я нетерплячий і несамовитий, як і мій народ, та мав терпіти. Треба було дожити, доборотися, домогтися, досягти. Берестечко — хоч і розгром, та не вмерло серце. Як писатиме наш дієписець отчинний: «Як бы ни убыло ничего под Берестечком, так их зараз многоплодная зродила козацкая матка».
I Москва не відступилася в годину нашого горя. Цар уже в липні послав приграничним воеводам таку грамоту: «Ведомо нам учинилось, что поляки черкас побили, и черкасские таборы рушились, и черкасы все пошли розно. А которые черкасы учнут приходить на царское имя с женами й з детьми от гонения поляков, а ты, воевода, б тех черкас велел принимать и велел им итти на Коротояк, и на Воронеж, и в Козлов и велел с ними до тех мест посылать провожатых людей добрых, чтоб их допровадить со всеми их животы бережно. А ково с ними провожатых учнешь посылать, и ты б им приказал накрепко, чтоб они от тех черкас не корыстовались и животов их, едучи дорогою, не розтеряли. А будет кто чем покорыстуетца, а мы на тех людей за один алтын велим доправити по рублю, да сверх того велим тем людям учинить наказанье безо всякие пощады».
Пан Кисіль нюхом своїм лисячим одразу вичув у тому ексодусі на Донець, Удай, Коломак, Харків початок союзу вічного нашого і з тривогою відписував королеві: «Сама чернь так роздражнена, що готова бути кому — небудь підвладною, аби тільки не нам, панам своїм природженим, — хоч поганству, а поготів там, де один народ і одна віра (єдна gens, єдна religio). Тому я завсіди більше боявся сеї ліш московської, ніж татарської».
133 Ворами тоді звано бунтівників.