Вже коли отримав од царя московського лист про згоду прийняти народ мій під свою руку і мчав з — під самого Жванця через засніжену Україну до Чигирина, щоб зустріти урочисте царське посольство, знов питав народ свій, і лицарям його найчеснішим, запорожцям на Січ послав з нарочним своїм посланцем на розстайних конях листа, в такий сенс писаного:
«Мостивий пане отамане кошовий зо Військом Низовим Запорозьким, до мене вельми зичливі панове і браття!
Відпускаємо до вас Військо ваше Низове Запорозьке, яке ви минулого літа на бажання наше ку потребі воєнній проти неприятелів поляків до нас прислали, і, за прислання оного вельми дякуючи вашому милостивому панству, наперед про таку ж неодмінну приязнь просимо.
Зважаючи на те, що по сей час од вашої милості панства не маєм респонсу на лист наш ще минулого літа до ваших милостей писаний про потрібну нам протекцію від пресвітлого і великодержавного московського монарха, виправляємо до вас при війську вашім нарочного посланця і вельми хочемо, абисте ваші милості панство, досконало того листа нашого зрозумівши, досконалу й ретельну на оний через того ж посланця нашого без гаяння учинили відповідь і дали пораду нам. Адже ми яко махину війни з поляками зачинали не без волі і поради вашої, брати наші, так і сього не меншого діла о протекції згаданій московській без вашого зізволення й поради чинити не хочемо. Ми вже послали за порадою нашої старшини до його царської пресвітлої величності й самодержця всеросійського нашу одозву, та без відома й зізволення вашого завершувати того діла не будемо. Отож маєте за обов’язок, ваші милості панство, без найменшого відкладання учинити ретельну на перше просторе наше писання відповідь. Сього ми пильно й повторно жадаємо і вас же поручаемо на сохраніння Господу Богу.
З Чигирина, 26 декабрія 1653 року.
Зиновій — Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького і народу українського.
Посилаємо вам, браття наше, через цього ж нашого посланця гостинця, тисячу битих талярів, і просимо від серця їх прийняти».
На той лист свій отримав я таку відповідь письмову од усього низового козацтва:
«Ясновельможний пане Зиновію Хмельницький, гетьмане Війська Запорозького і всієї України, брате й добродію наш!
На лист ваш гетьманський просторий, минулого літа до нас писаний, не вчинили ми відповіді аж досі через те, що твоя гетьманська милість з усім військом козацьким зоставалася ціле літо в Польщі і на Поділлі під Жванцем. В чім просимо вельми вибачення у вашої гетьманської милості. А тепер, на згаданий лист ваш гетьманський відповідаючи, висловлюємо, що ми оний цілковито зрозуміли, і не лише з листа того пізнали, а ясно бачимо власними очима, що вже нам з шляхтою, як з тою змією, що Має відсічений кимось хвіст, уже ніяк не дійти до колишньої дружби. Адже вони, всьому злу й війні будучи початком і причиною, бачачи, яку короні, так і в Україні нашій після шестилітніх битов попелища з людських поселень і безліч кісток людських на полях розкиданих, нітрохи не хочуть зм’якшити свого серця і, забувши про свою гнівну до нас завзятість, прийти до колишньої нашої приязні і згоди зі ствердженням давніх наших прав і свобод. Тож і ми не радимо вашій гетьманській милості допоминатися більшої, ніж є на сей час, їхньої приязні, і признаємо за слушний ваш задум удатися й бути зо всім народом українським, по обох боках Дніпра будучим, під протекцією найвеликодержавнішого і найпресвітлішого монарха російського, і даємо вам нашу войськову пораду, щоби того діла не позоставляли і оноє кончили на якнайкращу користь вітчизні нашій українській і всього Війська Запорозького. Як писатимете пакти, то звольте, ваша гетьманська милість, самі ретельно додивлятися, щоби не було в них чогось зайвого і вітчизні нашій шкідливого, а предковічним правам і вольностям нашим супротивного і некорисного. Відаємо напевне, що найвеликодержавніший і найсвітліший монарх і самодержець російський, яко цар православний, прийме нас охоче і ласкаво під свою міцну протекцію, яко отець чадолюбивий синів своїх, в тім же православ’ї святім зостаючих, жодних од нас не потребуючи данин і платежів річних до своєї монаршої казни, окрім того, аби ми по своїй спромозі на його монаршу військову службу були готові проти його монарших неприятелів. Бо недавно, на минулу Пилипівку, один московський придворний царський Микита Харлампієв, їдучи до Криму викуповувати з неволі бусурманської своїх кревних, був тут на Січі Запорозькій і викупив у нас за дев’ятсот золотих трьох татаринів, то сей дворянин чув од багатьох своїх близьких до царської величності прибічних князів і бояр, що його царська пресвітла величність зело благоволить і від усеї душі бажає нас, Військо Запорозьке, з усім народом українським в своєму монаршому союзі й протекції, тільки не хоче нас о тім звістити, щоби не дати від себе панам — шляхті слушної причини розірвати з ними нинішній мир. Радимо, отож, ми, все Військо Низове Запорозьке, твоїй ясній гетьманській милості, аби того потрібного діла не занехаювали і оноє на користь усіх нас і вітчизни нашої якнайлучче влаштовували й докінчували, достосовуючись до того давнього прислів’я: роби кревно, а ходи певно. Остерігатися слід також, аби неприятелі, провідавши, не вчинили через свої хитрощі якоїсь перепони. Дякуємо при сьому вельми твоїй ясній гетьманській милості, за гостинець, тисячу талярів битих, нам, війську, присланих, і відслугувати теє при всяких оказіях облігуємось. А на тепер і на всякчас зичимо щиро вашій гетьманській милості з усім військом і Україною, вітчизною нашою, многолітнього доброго здоров’я і щасливого уживати в усьому поводження. Писано в Січі Запорозькій, генваря 3–го, року 1654–го».