Він зупинився, щоб відшукати потрібний ключ, коли сходами ґанку збіг інший чоловік, кинувшись на нього і з силою притиснувши до стіни. Він знову відчув густий запах крові, коли з розкритою пащею нападник потягся до його горлянки. Коліном він засадив нападнику в пах, відштовхнувся від будинку і з силою врізав чоловікові ногою, від чого той склався вдвоє та сторчака полетів на газон, збивши з ніг ще одного.
Невілл намацав двері й відімкнув їх. Розчахнув їх, ковзнув досередини й розвернувся. Коли він затріскував двері, крізь щілину пролізла рука. Він щосили наліг на двері, доки не почув тріск кісток. Він злегка відчинив, випхнув руку й зачахнув двері. Тремтливими руками він посунув клямку.
Повільно він сповз дверима на підлогу і впав на спину. Так і лежав у темряві, не відчуваючи кінцівок, його груди повільно здіймалися вгору-вниз. Знадвору вони ревли та лупили у двері, вигукуючи його ім’я в знавіснілих нападах люті. Вони підіймали та щосили кидали в дім каміння й цеглу, викрикуючи в його бік прокляття. Він лежав, дослухаючись до їхнього лементу й гарчання.
Через деякий час він із зусиллям рушив до бару. Він ледь влучав у склянку, проливаючи віскі на килим. Від щойно випитого його вирвало. Здригаючись, він став, спершись на бар: його ноги та губи тремтіли, а горло судомило.
Потроху тепло від напою розійшлося тілом. Його дихання уповільнилось і вирівнялось.
Він здригнувся, почувши знадвору гучний гуркіт.
Підбіг до вічка й визирнув. Стиснув зуби, сповнений люті, коли побачив, як вони перекинули «вілліс» і розбили вітрове скло цеглою та камінням. Потрощивши корпус, вони зірвали капот і палицями нівечили двигун. Він усе дивився, а лють ширилася тілом, ріками пекучої кислоти струменіючи крізь вени, з горла виривалися ледь розбірливі прокльони, кулаки міцно притиснуті до тулуба.
Зненацька крутнувшись, він попрямував до лампи і спробував її ввімкнути. Струму не було. Загарчавши, віг побіг на кухню. Холодильник не працював. Він метався між темними кімнатами. Морозильник заглух: згодом зіпсуються запаси їжі. За якусь мить будинок перетворився на мавзолей.
Він оскаженів. Досить!
Тремтливими руками він видирав увесь одяг з шухляди, доки не дістався до захованих на споді пістолетів.
Прожогом кинувшись через кімнату, він рухом руки збив засув, який, клацнувши, відскочив убік. Надворі натовп заревів, почувши, що відчиняються двері. «Уже йду, погань!» — подумки закричав він.
Він розчахнув двері й пострілом в обличчя вразив першого з них. Крутнувшись, чоловік покотився ґанком, а з-за нього вже виступили дві жінки в забруднених подертих сукнях, безсоромно вип’явши поблідлі ануси, ваблячи його до себе. Він дивився, як смикаються їхні тіла, коли кулі вражають їх. Відіпхнувши тіла вбік, він почав стріляти в гущавину натовпу, з його безкровних вуст виривалося несамовите голосіння.
Він не спинився, доки не розрядив обидві обойми. Коли набої скінчилися, він почав навіжено гатити їх стволами пістолетів, остаточно втрачаючи глузд, коли вже постріляні ним мерці підводилися знову. Коли вони повидирали з його долонь зброю, він продовжував молотити їх кулаками та ліктями, відбиваючись головою та нестямно ко´паючи ногами.
Лише коли сліпучий біль від роздертого плеча пронизав його, він усвідомив усю безнадійність свого вчинку. Відштовхнувши вбік двох жінок, він позадкував до дверей. Чоловіча рука зімкнулася на його шиї. Пірнувши вперед, він підняв чоловіка на плечі та пожбурив його в натовп. Відскочив назад до дверей, ухопився за одвірок і вгатив ногою чергового нападника, заваливши його в чагарник.
У ту ж мить він гримнув перед їхніми пиками дверима, зачинивши їх і вставивши на місце засув.
Роберт Невілл стояв у холодній чорноті будинку, дослухаючись до вереску вампірів. Він стояв під стіною, повільно й знесилено стукаючи рукою в стіну, коли сльози заструменіли його бородатими щоками, а біль знову запульсував в ураженій руці. Усе втрачено, усе.
«Вірджиніє, — захлипав він, мов загублене, налякане дитя. — Вірджиніє, Вірджиніє».
Частина II Березень 1976 року
Будинок нарешті знову був придатним для життя.
Ба більше, він таки приділив три дні та облаштував звукоізоляцію. Тепер вони собі до посиніння могли вищати й репетувати, а він не мусив їх слухати. Особливо він радів змозі не чути Бена Кортмана.