На все це пішло чимало зусиль. Перш за все довелося шукати заміну потрощеному авто. Це виявилося тяжчим, ніж він міг собі уявити.
Він мусив дістатися до Санта-Моніки[21], де був єдиний відомий йому салон «віллісів». Універсали «вілліс» були єдиними машинами, якими він кермував зі стажем, а бажання експериментувати наразі в нього не було. Дістатися Санта-Моніки пішки він не міг, тому довелося вишукувати собі транспорт серед сусідських автівок. Утім, більшість із них виявилися несправними з тієї чи іншої причини: здох акумулятор, забився паливний насос, порожній бак або спущені шини.
Кінець кінцем у гаражі десь за милю від будинку він таки знайшов авто, яке зміг завести, відразу ж попрямувавши до Санта-Моніки, щоб дібрати там собі новий універсал. Знайшовши потрібне авто, він замінив у ньому акумулятор, заповнив пальним бак, завантажив у багажник діжки з бензином та попрямував додому.
Навчений гірким досвідом, додому він прибув за добру годину до сутінків.
На щастя, генератор уцілів. Вампіри, либонь, гадки не мали, наскільки він йому потрібний, тому, не враховуючи пошматованої проводки та кількох ум’ятин на корпусі, обминули його. Він спромігся швидко його полагодити наступного після нападу ранку, вберігши заморожені продукти від псування. За це він був особливо вдячний, бо знав, що в місті, відколи зникло живлення, розжитися замороженими харчами ніде.
Наостанок довелося лагодити гараж, а потім прибирати завали потрощених лампочок, запобіжників, проводів, штекерів, пропоїв та запасних деталей двигуна. Серед брухту навіть знайшлася коробочка з насінням: він і гадки не мав, звідки вона взялася.
Пральну машину довелося замінити, її розгатили вщент. Але з тим особливих проблем не було. Найтяжчим же було прибирання пролитого з діжок бензину. «Тут вже вони себе перевершили», — роздратовано думав він, водячи по підлозі шваброю.
Усередині будинку він оновив потріскану штукатурку, а щоб якось освіжити вигляд кімнати, наніс на стіну ще одні фотошпалери.
Якоюсь мірою він навіть насолоджувався роботою. Поринувши в неї з головою, він нарешті мав змогу скерувати кудись усю ту лють, що й досі нуртувала в ньому, і вирватися з одноманітної буденності — викидання тіл, постійного ремонту будинку та розвішування часнику.
Пив він відтепер помірно, примудряючись відбути цілісінький день без ковтка спиртного, та й узагалі перестав шукати відради в алкоголі, хіба що зрідка випиваючи чарочку на ніч, щоб розслабитись. Апетит у нього значно покращився, тому він навіть набрав чотири фунти[22], позбувшись при цьому черевця. Він навіть спав цілими ночами, стомлений за день, не мучений жодними сновидіннями.
Якось він був навіть подумував, чи не перебратися до вишуканих апартаментів у якомусь готелі. Але, зваживши, скільки зусиль доведеться докласти, щоб затишно там облаштуватися, цю ідею покинув. У своєму ж будинку він мав усе необхідне.
Він сидів у вітальні, слухаючи симфонію «Юпітер» Моцарта[23] й розмірковуючи, з чого б і де краще розпочати замислений ним дослід.
Певні подробиці він уже знав, але то була лише верхівка айсберга. Розгадка крилась у чомусь іншому. Можливо, вона була на самій поверхні, а він був не в змозі цього осягнути. Йому не вистачало знань, щоб побачити повну картину.
Та де ж їх шукати?
Він непорушно сидів у кріслі, у правій руці тримаючи запітнілу склянку, втупивши погляд у шпалери.
Це був краєвид Канади: густий північний ліс, оповитий таємницею зеленавих сутінків, незворушний та відчужений, заповнений тишею безлюдної природи. Він вдивлявся в цю беззвучну зелень і віддавався роздумам.
Що, коли повернутися назад? Можливо, розгадка криється десь у минулому, у потаємній щілині пам’яті. «Повернись назад, — звелів він своєму розуму, — прямуй у минуле».
Від самої згадки про ті дні його серце облилося кров’ю.
Уночі знову здійнялася піщана буря. Шалено вируючи, вітер намів повний дім піску, який просочувався крізь усі шпарини, проникаючи крізь штукатурку, мов крізь сито. На поверхнях меблів по всіх кімнатах лежав тонкий шар пилюки. Занесений до спальні, пил дрібною пудрою осідав у їхньому волоссі та на повіках, забиваючись під нігті, проникаючи у кожну пору тіла.
Півно`чі він не змикав очей, дослухаючись до звуку утрудненого дихання Вірджинії. Та крім скрипучого голосіння бурі годі було щось розчути. Якийсь час на півдорозі між сном і дійсністю він марив, що велетенські жорна затисли будинок, повільно шліфуючи його, від чого той здригався та скрипів.
23
Симфонія № 41 — остання симфонія Вольфґанґа Амадея Моцарта (1756–1791), яку також називають «Юпітер». Ця назва не є авторською — уперше вона з’явилась у фортепіанному перекладі Йоґанна Селмона.