«Тобі не боляче? — спитав. — Болю в голові, ще десь немає?»
Вона повільно похитала головою.
«Хотіла би я знати, що зі мною таке», — сказала.
«Зателефонуй сьогодні лікареві Бушу».
«Неодмінно», — сказала вона, підводячись. Він накрив її долоню своєю.
«Ні, ні, серденько, сиди», — сказав він.
«Але мені немає чого тут сидіти».
Голос її звучав розлючено. Такою вона була, скільки він її знав. Варто було їй занедужати, як вона відразу ставала дратівливою. Хвороба надокучала їй. Будь-яку недугу вона розцінювала як особисту образу.
«Та припини, — сказав він, підводячись і собі. — Я допоможу тобі дістатися ліжка».
«Ні, дай мені спокійно посидіти тут із тобою, — сказала вона. — Я повернусь у ліжко, коли Кеті вже піде до школи».
«Ну добре. Може, ти чогось хочеш?»
«Ні».
«Як щодо чашки кави?»
Вона похитала головою.
«Тобі стане лише гірше, якщо не поїси», — сказав він.
«Я просто не голодна».
Він допив сік і встав посмажити собі декілька яєць. Розбив шкаралупи об краєчок пательні й вилив їх уміст досередини, де вже грівся розтоплений беконний жир. З шухлядки дістав хліб і повернувся з ним до столу.
«Давай мені. Я поставлю його в тостер, — сказала Вірджинія. — А ти стеж за… О Боже!»
«Що таке?»
Докладаючи зусиль, вона махнула перед собою рукою.
«Комар», — скорчивши гримасу, проказала вона.
Він підійшов до неї і за якусь мить двома долонями прибив його.
«Комарі, — сказала вона, — мухи, ще й піщані блохи».
«Ми вступаємо в еру комах», — сказав він.
«Це не смішно, — відповіла вона. — Вони хвороби розносять. Треба повісити сітку над ліжком Кеті».
«Знаю, знаю, — відповів він, повернувшись до плити та нахиливши пательню, від чого гарячий жир залив яйця. — Я все збираюся це зробити».
«А ще я не думаю, що спрей на них хоч якось діє», — додала Вірджинія.
«Не діє?»
«Ні».
«Господи, ми ж наче найкращий з асортименту вибирали».
Він виклав яйця на тарілку.
«Певна, що не хочеш кави?» — перепитав він.
«Ні, дякую».
Він сів, і вона простягла йому тост із маслом.
«Хай йому грець, я сподіваюся, що ми собі не наплодили расу супержуків, — сказав він. — Пам’ятаєш оту породу величезних коників, яку знайшли в Колорадо?»
«Так».
«Може, комахи цей… Як то називається? Мутують».
«Це як?»
«Ну, знаєш… змінюються. Отак зненацька. Перестрибують десятки дрібних кроків еволюції, може, пішли в розвитку якимось шляхом, який був би й не потрібен, якби не…»
Тиша.
«Бомби?» — спитала вона.
«Можливо».
«Ну, вони викликають піщані бурі. Бог його знає, що ще».
Вона стомлено зітхнула й похитала головою.
«А вони ще й кажуть, що ми здобули перемогу».
«Ніхто не переміг».
«Ну, комарі перемогли».
Він злегка всміхнувся.
«Напевно, що так», — сказав.
Якусь мить вони сиділи мовчки, а тишу на кухні порушували тільки дзенькіт його виделки з тарілкою та чашки з блюдцем.
«Ти заглядав учора до Кеті?»
«Я заходив до неї сьогодні вранці. Вона виглядає чудово».
«Добре».
Вона обережно подивилася на нього.
«Я багато міркувала про це, Бобе, — сказала вона. — Може, нам відправити її на Схід, до твоєї матері, поки мені не покращає? Може, це щось заразне».
«Можна, — з сумнівом промовив він. — Але якщо це все ж таки щось заразне, то там їй навряд чи буде безпечніше».
«Ти так гадаєш?» — спитала вона. Її обличчя було стурбованим.
Він знизав плечима: «Не знаю, люба. Вона настільки ж у безпеці й тут. Якщо ситуація у кварталі погіршиться, то не пустимо її до школи».
Вона хотіла була щось сказати, але спинилася.
«Гаразд».
Він глянув на годинник.
«Мені вже треба закруглятися», — сказав.
Вона кивнула, і він хутко доїв решту сніданку. Поки він мив чашку, вона спитала, чи не купував він учора газету.
«Вона у вітальні», — відповів він.
«Є щось нове?»
«Ні. Стара всячина. Те саме по всій країні. То тут, то там. Вони досі не змогли знайти мікроба».
Вона прикусила нижню губу.
«Ніхто не знає, що це?»
«Сумніваюся. Якби знали, то, певно, вже б розповіли».
«Але в них же має бути бодай якесь уявлення».
«Та чи не кожен зустрічний має уявлення. Але вони й ламаної копійки не варті».
«І що ж кажуть?»
Він знизав плечима: «Та всього потроху, від біологічної зброї і так далі».
«А ти як думаєш?»
«Чи це біологічна атака?»