Він ухопив її за плече, миттю відсахнувши руку. З рваних ран на руці заструменіла кров.
Його шлунок скрутився. Він знову простягнув руку, цього разу з силою вдаривши її в щоку, від чого її голова відкинулася вбік.
Через десять хвилин він викинув її тіло з ґанку. Він так і стояв перед дверима, важко дихаючи. Крізь звукоізоляцію він почув ледь розбірливий звук штовханини за дверима: вони, немов шакали, боролися за її рештки.
Потім він пішов до ванної й залив спиртом рани від укусів, відчуваючи несамовите задоволення від болю, що обпікав його плоть.
Невілл нагнувся й загріб правою рукою жменю землі. Він просівав її крізь пальці, кришачи темні грудки на піщану труху. «Як багато з них, — розмірковував він, — спить у землі, згідно з легендами?»
Він похитав головою. Надзвичайно мало.
Звідки ж тоді пішло повір’я?
Він заплющив очі, відчуваючи, як земля повільно вислизає з його руки. Чи була на це відповідь? Якби він лиш міг пригадати, чи існує зв’язок між тими з них, хто спав у землі, і тими, хто повернувся після смерті. Тоді б він міг усерйоз теоретизувати з цього приводу.
Але пригадати він не міг. Ще одне запитання залишилося без відповіді, вкотре. На додачу до запитання, що виникло в нього напередодні ввечері.
Що б трапилося з вампіром-мусульманином, якби він зустрів розп’яття?
Звук його власного сміху, більше подібного до гавкоту, розітнув ранкове повітря, злегка його налякавши: «Господи, я вже й не згадаю, як давно сміявся, аж забув, як це». Звук видався схожим на гавкання хворого собаки. «Що ж, це те, чим я став, ні? — вирішив він. — Дуже хворим собакою».
Зранку, близько четвертої, здійнялася млява піщана буря. Дивина, як це збурило в ньому спогади. Вірджинія, Кеті, усі ті жахливі дні…
Він обірвав себе. Ні, ні, це було надто небезпечно. Саме спогади про ті дні штовхали його до пляшки. Він змушений миритися з теперішнім.
Він знову замислився, чому вирішив продовжувати боротьбу. Либонь, подумав, немає ніякої чіткої причини. Я просто занадто тупоголовий, щоб з усім цим покінчити.
«Ну, — він поплескав у долоні з удаваною рішучістю, — що ж далі?» Він роззирнувся навколо, наче серед безмовної Сімарон-стрит щось так і чекало на нього.
«Гаразд, — зопалу вирішив він, — подивимося, чи частина про проточну воду правдива».
Він закопав під землею шланг, під’єднавши його до дерев’яної діжки. Вода надходила до діжки, витікаючи крізь інший отвір у шланг, який, у свою чергу, спрямовував її під землю.
Скінчивши, він зайшов у будинок, прийняв душ, поголився та зняв із руки пов’язку. Рана загоїлася, не лишивши по собі рубців. Утім, він не дуже й переживав за це. За весь час він більш ніж переконався, що має імунітет до їхньої інфекції.
О шостій тридцять він увійшов до вітальні й став перед вічком. Злегка напружився й бурчав через тупий біль у м’язах. Побачивши, що нічого не відбувається, вирішив зробити собі випити.
Повернувшись до вічка, він побачив Бена Кортмана, котрий якраз ступив на газон.
«Покажись, Невілле!» — пробурмотів Роберт Невілл, за якусь мить ці слова голосно прокричав сам Кортман.
Невілл непорушно стояв, придивляючись до Кортмана.
Бен залишався цілком упізнаваним. Його волосся й досі було чорним, тіло — схильним до повноти, а обличчя — блідим. Але тепер його лице вкривала борода: в основному під носом, дещо рідкіша — під горлом, на підборідді та щоках. Утім, це була єдина помітна відмінність. Бен завжди був бездоганно виголеним у старі дні, від нього так і віяло одеколоном кожного ранку, коли він підбирав Невілла та підвозив до фабрики.
Незвично було отак стояти й дивитися на Бена: тепер це був цілковитий чужинець. Колись він розмовляв із цим чоловіком, їздив на роботу, гомонів про автомобілі, бейсбол та політику, з часом — про хворобу, про те, чи в злагоді Вірджинія та Кеті, про самопочуття Фреди Кортман.
Невілл труснув головою. Немає сенсу думати про це. Минуле мертве, як і сам Кортман.
Він знову труснув головою. Світ сказився, подумав він. Мерці походжають землею, а мені хоч би що. Воскреслі небіжчики швидко перетворилися на частину повсякденної рутини. Як швидко людина готова змиритися з неймовірним, якщо вдосталь його набачиться! Невілл стояв, попиваючи віскі та все силкуючись зрозуміти, кого це Бен Кортман йому нагадує. Уже тривалий час у нього враження, що Кортман йому когось нагадує, але він хоч убий не міг згадати кого.
Він знизав плечима. Та яка вже різниця?
Поставив склянку на підвіконня та попрямував до кухні. Там він увімкнув подачу води й повернувся назад. Повернувшись, побачив ще одного чоловіка та жінку на газоні. Між собою трійця не розмовляла. Ніколи. Вони все вешталися й вешталися безперестану, кружляючи одне за одним колами, мов ті вовки, жодного разу не перезирнувшись між собою, пожадливо вдивляючись лише в будинок, де заховалася їхня здобич.