Він намагався позбутися цієї нав’язливої ідеї, але йому здавалося, що раптом усе в світі потрапило у вир двоїстості, ставши жертвою двійкової системи. Дві мертві людини, два ліжка в кімнаті, два вікна, дві тумбочки, два килими, два серця, що…
Його груди наповнилися нічним повітрям, потримали його, а потім виштовхнули назад; уривчасто вдихнули знову. Два дні, дві руки, два ока, дві ноги, дві ступні…
Він сів у ліжку, звісивши з краю ноги. Його ступні опустилися в калюжу віскі, і він відчув, як враз змочилися шкарпетки. Жалюзі на вікнах деренчали від легкого вітерцю.
Він вирячився в чорноту. «Що залишилося? — спитав себе. — Що ж, зрештою, залишилося?»
Утомлено він підвівся і, затинаючись, пішов до ванної, лишаючи по собі вологі сліди. Порснув в обличчя водою й потягся по рушник.
Що залишилося? Що…
Зненацька він закляк у холодній темряві ночі.
Хтось повертав ручку вхідних дверей.
Він відчув, як шиєю побіг холодок, а шкіру під волоссям почало поколювати. «Це Бен, — почув він версію власного розуму. — Прийшов по ключі від авто».
Рушник висковзнув з його рук, з шелестом упавши на кахлі. Його тіло здригнулося.
Кулак гупнув об двері, знесилений, наче рука впала на дерево.
Він повільно зайшов до вітальні, серце шалено калатало.
Двері торохнули, коли кулак іще раз слабко гупнув об них. Він відчув, як смикнувся від цього звуку. «Що таке?» — спитав він себе. Двері відчинені. З відчиненого вікна на його обличчя дмухнув легкий вітерець. Темрява тягла його до дверей.
«Хто…» — пробелькотів він, не в змозі йти далі.
Його рука відсмикнулася від дверної ручки, коли та повернулася під його пальцями. Одним кроком він підійшов до стіни, принишк і стояв там, уривчасто дихаючи, широко розплющивши очі.
Нічого не сталося. Він стояв там, тримаючи себе в руках.
На мить його дихання спинилося. Хтось бурмотів на ґанку, белькочучи слова, яких він не міг розібрати. Він опанував себе; потім стрімким рухом розчахнув двері, впустивши до кімнати місячне сяйво.
Він не міг навіть скрикнути. Стояв, мов пришпилений на місці, втупившись поглядом у Вірджинію.
«Роб… ерт», — сказала вона.
Науковий відділ був на другому поверсі. Кожен крок Роберта Невілла глухо відлунював, коли він піднімався мармуровими сходами Громадської бібліотеки Лос-Анджелеса.
Надворі було 7 квітня 1976 року.
До нього таки дійшло після тижня пиятики, роздратувань і безладних пошуків, що він гає час. Розрізнені експерименти не давали жодних результатів, це було ясно. Якщо й існує раціональне пояснення проблеми (а він мав вірити, що воно таки є), його можна знайти лише шляхом ретельного дослідження.
Орієнтовно, попри брак потрібних знань, він визначився з імовірним підґрунтям — то була кров. Це слугувало щонайменше відправною точкою. Тож першим кроком було якомога більше прочитати про кров.
Він ішов коридором другого поверху і зауважив, що тиша в бібліотеці, за винятком гупання його черевиків, цілковита. Зовні інколи співають птахи, а навіть якщо мовчать, здається, що присутні якогось роду звуки. Незбагненно, але надворі ніколи не відчувається та могильна мовчанка, що панує в будівлях.
Особливо тут, у цій велетенській сірокам’яній споруді, що слугує сховищем знань загиблого світу. «Певно, це якось пов’язано з тиском стін і замкненим простором, — думав він, — щось суто психологічне». Та усвідомлення цього не полегшувало справи. Не було вже психіатрів, які б бурмотіли про безпідставні неврози та слухові галюцинації. Остання людина у світі безнадійно застрягла наодинці зі своїми примарами.
Він увійшов до наукового відділу.
Це була кімната з високою стелею та широкими заскленими вікнами. Навпроти дверей стояв письмовий стіл, де виписували книги в ті дні, коли їх ще хтось собі виписував.
Він стояв якусь мить, обводячи поглядом завмерлу кімнату, поволі хитаючи головою. Усі ці книги, думав він, — осад планетарного інтелекту, витвори безплідних умів, рештки, попурі з артефактів, які не в змозі врятувати людей від загибелі.
Його взуття застукотіло вимощеною кахлями підлогою, коли він попрямував до лівого ряду книжкових полиць. Він спрямував погляд на таблички між полицями, що позначають секції. «Астрономія» — прочитав він; книги про небеса. Він пройшов повз. Його турбувало зовсім не небо. Людська пристрасть до зір спочила з людством. «Фізика», «Хімія», «Інженерна справа». Він проминув їх і ввійшов у головну читальну залу наукового відділу.
Спинився й глянув на високу стелю. Угорі — два ряди непрацюючих ламп, а сама стеля поділена на великі ввігнуті квадрати, кожен з яких прикрашений мозаїкою зі схожими на індіанські візерунками. Ранкове сяйво проникало крізь запилені вікна, тож він міг розгледіти, як пилинки м’яко кружляють у променях сонця.