Він читав далі.
«Бактерія потрапляє до кровообігу, де…»
«…білі кров’яні тільця відіграють життєво важливу роль у захисті організму проти бактеріальної атаки».
«Сильне сонячне світло миттєво вбиває численні мікроби та…»
«Значна кількість бактеріальних захворювань людини може поширюватися через комах — мух, комарів…»
«…де, реагуючи на хвороботворну бактерію, починається утворення додаткових клітин, що надходять до кровообігу».
Він дозволив книзі впасти на коліно, вона зісковзнула і з глухим звуком сповзла на килим.
Читати ставало дедалі важче, бо незалежно від того, що саме він читав, дедалі очевиднішим робився зв’язок між бактеріями і захворюваннями крові. Утім, весь цей час він дозволяв собі зневажати всіх тих, хто помер, проголошуючи правду про бактеріальну природу пошесті та висміюючи вампірів.
Він піднявся й зробив собі випити. Але склянка так і залишилася на місці. Ставши перед баром, він повільно, ритмічно почав постукувати кулаком по стійці, похмуро дивлячись на стіну.
Мікроби.
Він скривився. «Та вже заради Бога, — втомлено проказав до себе, — знаєш, слова не кусаються». Він глибоко вдихнув. «Гаразд, — сказав він собі, — чи існують причини, чому це не можуть бути мікроби?»
Він відвернувся од бару так, наче міг залишити там своє запитання. Але для запитань простір не був перешкодою; вони могли переслідувати його.
Він сидів на кухні, втупившись у чашку паруючої кави. Мікроби. Бактерії. Віруси. Вампіри. «Чому я так опираюся цьому?» — думав він. Це був упертий опір. Чи, може, він боявся, що, коли це мікроби, завдання виявиться заскладним для нього?
Він не знав. Він розпочав новий шлях — шлях, що вимагав компромісу. Навіщо відкидати будь-яку теорію? Вони не обов’язково взаємовиключні. «Подвійне сприйняття та взаємне відношення», — подумав він.
Бактерія могла бути поясненням вампірів.
Здавалося, що він потрапив у самісінький вир потопу. Наче був тим маленьким голландським хлопчиком, який встромив палець у греблю[35], намагаючись спинити море здорового глузду. Таким він і був, плазуючи на землі, вдоволений своєю залізобетонною теорією. Тепер він випростався й витяг палець. Море відповідей уже накочувало на нього.
Чума поширилася так стрімко. Чи було б це можливо, якби лише вампіри розносили її? Чи вистачило б їхніх нічних набігів, щоб розігнати її?
Раптова відповідь вразила його. Лише якщо прийняти версію з бактерією, можна пояснити фантастичну прудкість пошесті, геометричну прогресію жертв.
Він відсунув чашку кави вбік, у голові вирував десяток різних ідей. Мухи та комарі були частиною цього. Поширювали хворобу, женучи її всім світом.
Так, бактерія пояснює чимало; переховування вдень, кома, спричинена потребою мікроба в захисті від сонячної радіації.
Нова ідея: що, як бактерія є джерелом могутності вампіра?
Він відчув, як спиною пробігли мурашки. Чи можливо, що той самий мікроб, який убивав живих, давав силу мертвим?
Він мав знати! Він застрибав і ледве не вибіг із будинку. Потім, в останню мить, відскочив від дверей, нервово сміючись. «Боже збав, — думав він, — чи я втрачаю глузд?»
Надворі була ніч. Він осміхнувся й метушливо закрокував вітальнею.
Чи можна так пояснити й інші явища? Кілок? Його розум роздирався, силкуючись умістити кілок у рамки бактеріальної зумовленості. «Ну ж бо!» — нетерпляче прокричав він подумки. Все, до чого він міг додуматися, — крововилив, але того випадку з жінкою це не пояснювало. Та й вразив він її не в серце…
Він вирішив пропустити це, побоюючись, що його нововідкрита теорія передчасно розвалиться — до того як хоч трохи зміцніє.
Далі, розп’яття. Ні, бактерія не може цього пояснити. Ґрунт — ні, не варто й пробувати. Проточна вода, дзеркала, часник… Він відчув, як безпорадно тремтить, і захотів голосно закричати, щоб спинити свій розпалений мозок. Він мав знайти бодай щось! «Чорт забирай! — подумки шаленів він. — Я цього так не покину!»
Він змусив себе сісти. Здригаючись від напруження, так і сидів, облишивши всі думки, доки не заспокоївся. «Господи, — зрештою подумав він, — що зі мною не так? Я вхопився за ідею, а коли не зміг нею пояснити всього за перші п’ять хвилин, панікую. Я, певно, з’їжджаю з глузду».
Тепер він таки взяв свій напій; він потребував його. Він затримав руку в повітрі, поки вона не перестала тремтіти. «Ану, малий, — спробував він покепкувати з себе, — опануй себе. Санта Клаус прямує до міста з усіма відповідями. Тобі більше не доведеться бути чудернацьким Робінзоном Крузо, ув’язненим на острові ночі, посеред океанів смерті».
35
Мова про Ганса Брінкера, персонажа роману «Срібні ковзани» американської письменниці Мері Мейпс Додж.