«Роберт Невілл, — промовила вона, — останній представник старої раси».
Його обличчя напружилося.
«Останній?» — пробурмотів він, відчуваючи, як самотність поглинає його.
«Наскільки нам відомо, — недбало мовила вона. — Знаєш, ти абсолютно унікальний. Коли тебе не стане, у межах конкретно нашого суспільства не залишиться нікого подібного до тебе».
Він поглянув у бік вікна.
«Там… надворі… люди», — проказав він.
Вона кивнула: «Вони чекають».
«Моєї смерті?»
«Твоєї страти», — сказала вона.
«Ти б поквапилася», — промовив він без остраху, з раптовою ноткою виклику в хрипкому голосі.
Довгу мить вони дивились одне на одного. І тут щось у ній зрушилося. Її обличчя поволі спорожніло.
«Я знала це, — сказала вона. — Я знала, що ти не злякаєшся».
Піддавшись пориву, вона поклала свою руку на його.
«Коли я спершу почула, що їх направлено до твого будинку, я збиралася дістатися раніше за них і попередити тебе. Та потім зрозуміла, що коли ти й досі там, то вже ніщо не змусить тебе покинути будинок. Тоді я вирішила допомогти тобі втекти, коли тебе доправлять сюди. Але вони сказали мені, що тебе поранено, і я зрозуміла, що втеча неможлива».
Посмішка ковзнула на її вустах.
«Я рада, що тобі не страшно, — сказала вона. — Ти дуже хоробрий». Її голос пом’якшав. «Роберте».
Вони сиділи мовчки, він відчув, як її рука стискає його.
«Як це ти змогла… сюди пробратися?» — зрештою спитав він.
«У новому суспільстві мені присвоєно офіцерське звання», — відказала вона.
Його рука напружилася під її.
«Не дай… усьому… — Він закашляв кров’ю. — Не дай усьому… скотитися до жорстокості. До безсердечності».
«Що я можу…» — почала вона і спинилася. Всміхнулася до нього. «Я спробую», — промовила вона.
Він більше не міг говорити. Біль ставав дедалі нестерпнішим. Він звивався й крутився в його тілі, мов шалений звір.
Рут схилилася над ним.
«Роберте, — сказала вона, — послухай мене. Вони мають намір стратити тебе. Попри те, що ти поранений. Вони мусять. Люди пробули надворі цілу ніч, чекаючи. Вони бояться тебе, Роберте, ненавидять. І прагнуть позбавити тебе життя».
Вона хутко потяглася до блузки, розстібаючи ґудзики. Дістала з бюстгальтера крихітний пакетик і втисла йому в руку.
«Це все, що я можу зробити, Роберте, — прошепотіла вона, — щоб полегшити твою долю. Я попереджала, я казала тобі тікати». Її голос злегка надірвався. «Ти просто не витримаєш цієї боротьби, Роберте».
«Знаю», — здушеним звуком вирвалося з його горла.
Якусь мить вона стояла над його ліжком, на її обличчі — природний вираз співчуття. «Усе це лише на позір, — подумав він, — її прихід, уся ця офіційність. Вона боялася бути собою. Це я можу зрозуміти».
Рут схилилася над ним, і її прохолодні вуста зімкнулися з його.
«Скоро ти вже будеш із нею», — поспіхом пробурмотіла вона.
Тоді вона випросталась, губи міцно стиснуті. Вона застібнула два верхні ґудзики на блузці. Ще якусь мить дивилася на нього. Потім її очі ковзнули на його праву руку.
«Прийми чимскоріше», — пробурмотіла вона, рвучко розвернувшись.
Він чув луну її кроків підлогою. Потім почув, як зачинилися двері, повернувся замок. Він заплющив очі, відчувши, як теплі сльози прориваються крізь повіки. Прощавай, Рут.
Прощавай, усе.
Потім зненацька він зробив глибокий подих. Зібравши сили в кулак, підвівся й сів. Вольовим зусиллям він залишився при тямі, коли пекучий біль спалахнув у його грудях. Зціпивши зуби, він став на ноги. Якусь мить мало не впав, але втримав рівновагу і почвалав підлогою на тремких ногах, які заледве відчував.
Він припав до вікна й визирнув.
Вулиця була заповнена людом. Вони вовтузились і метушились у сірому ранковому світлі, звук їхніх балачок нагадував дзижчання мільйона комах.
Він поглядав понад людьми, ліва рука вхопилася за ґрати збілілими пальцями, очі гарячково палали.
Тоді хтось у натовпі побачив його. На мить лепет їхніх голосів став гучнішим, почулося декілька переляканих криків.
Повисла раптова тиша, наче їхні голови накрило важкою ковдрою. Усі вони звернули до нього свої біляві обличчя. Він же спрямував погляд на них. І раптом йому на думку спало: «Це я тепер аномалія». Нормальність була кількісним поняттям, стандартом для багатьох, а не для когось одного.
Несподівано його осяяло розуміння того, що він побачив на їхніх обличчях: шана, страх, безмежний жах — він знав, що вони бояться його. Для них він був лише жахливим і нечуваним бичем, страшнішим за недугу, з якою вони навчилися жити. Він був невидимою примарою, що залишала по собі слід зі знекровлених тіл їхніх коханих. Він зрозумів, що вони відчували, й відпустив ненависть до них. Його права рука стислася на крихітному пакетику з пігулками. Лише б кінець не був сповнений насильства, лише б не було бійні перед їхніми очима.