Він тяжко завалився в крісло. «Отутечки я, дітки, сиджу в затишку, мов той підкилимовий клоп, оточений батальйоном кровопивць, котрим тільки й кортить скуштувати ковточок мого доброго, відмінного гемоглобіну. Випий, друзяко, цей келих за мій рахунок».
Його обличчя скривилось у гримасі чистого, невимовного гніву. «Наволоч! Я не здамся, доки не вб’ю кожного з вас, паскуди». Його права рука стислася, мов лещата, вщент розтрощивши склянку.
Він втупив погляд донизу, на розкидані підлогою рештки, на зазублені скалки, що застрягли в його долоні, з якої скрапувала розбавлена з віскі кров.
«Вони б не погребували спробувати її, хіба ні?» — подумав він. Підвівшись і несамовито хитаючись, він мало не відчинив двері, щоб помахати долонею перед їхніми пиками і почути, як вони загарчать.
Але коли він заплющив очі, його тілом пройшлися дрижаки. «Отямся, друзяко, — подумав він, — іди перев’яжи свою бісову руку».
Спотикаючись, він зайшов у ванну та обережно промив руку, після чого, пхекаючи від болю, почав вмазувати йод у рану. Незграбно перев’язуючи рану, він уривчасто ковтав повітря, весь стікаючи потом. «Ой як хочеться цигарку», — подумав він.
Знову зайшовши до вітальні, він поставив платівку Бернстайна[16] й запалив цигарку. «Що ж я буду робити, коли зостанусь зовсім без цигарок?» — питав він себе, роздивляючись блакитну цівку диму, що тяглася від цигарки. Утім, це навряд чи станеться. Він мав у запасі близько тисячі блоків цигарок, запасених у шафі Кеті…
Він зі злістю стиснув щелепи. «У шафі в коморі, коморі, коморі».
Кімната Кеті.
Він відсутнім поглядом утупився у фотошпалери, коли у вухах забринів мотив «Століття тривог»[17]. «Століття тривог, — замріяно подумав він. — Думав, що знаєш, що воно таке, ті тривоги, Ленні-бой? Ленні й Бенні; вам обом треба зустрітися. Композиторе, знайомся — труп. Мамцю, як виросту — хочу стати вампіром, як татко. Божечки, дурненький, ну звісно ж, станеш».
Віскі з дзюркотом полилося у склянку. Трохи покривившись від болю в правиці, він переклав пляшку у ліву руку.
Він сидів і попивав віскі. «Хай уже та нудна тверезість зблякне, — думав він. — Нумо, хутчій закреслимо піддатливу ясність розуму. Ненавиджу їх».
Поступово кімната почала обертатися, хвилясто гойдаючись навколо його крісла. Приємна, розпливчаста імла застелила його зір. Він глянув на склянку, потім на програвач, поводячи головою з боку в бік. Натовп надворі продовжував сновигати, бурмочучи та вичікуючи.
«Бідолашні вампіри, — подумав він, — нещасні малі паразити, чигають навколо мого будинку, спраглі й такі жалюгідні».
«Дозвольте висловити думку», — він підняв до обличчя вказівний палець, помахуючи ним.
«Друзі, сьогодні я виступаю перед вами з наміром говорити про занехаяну меншину, залишену без уваги, — вампірів. Якщо вони, звісно, існують, а вони, будьте певні, існують.
До суті: окреслю базис моєї наукової тези, а вона така — вампіри є жертвами упереджень.
Принципова ознака упереджень щодо меншин — страх перед невідомим, що породжує відразу. А отже…»
Він зробив собі ще один коктейль. Цього разу у вищу склянку.
«Свого часу — у темне Середньовіччя, якщо бути точним, — могутність вампірів була величною, а страх перед ними — всеосяжним. На їхнє існування було накладене табу, яке встояло й дотепер. Суспільство палає до них лютою ненавистю.
Але хіба їхні потреби разюче відрізняються від потреб решти тварин та людей? Хіба їхні вчинки більш несамовиті за вчинок батька, що позбавляє своє чадо життя? Одначе від самої їхньої подоби наші серця шалено калатають, а волосся стає дибки. Та чи ж вони страшніші, ніж сім’я, яка породжує політика-невротика? Чи страшніші за виробника рушниць і бомб, що спізніло спокутує провину благочинством, по лікті будучи в крові? Чи, може, вони страхітливіші од виробника алкоголю, який сивухою труїть мізки бевзям, що й тверезими не дуже кмітливі? (За цю грубість перепрошую, бо ж сам не без гріха.) Чи гірші вони за видавців, які процвітають, годуючи нас оповідками про смерть і блуд? Будьмо чесні, друже, — хіба ж вони страшні?
Лиш те й знають, що цмулять собі кров.
Чому ж тоді вони страждають від жорстокого упередження, закуті в ґрати безглуздих забобонів? Чому вони не можуть жити там, де їм заманеться? Чим завинили вони, що мусять вишукувати закутки, щоб сховатися від світу? Чому вам заманулося винищити їх ущент? От бачите, ви перетворили простодушних бідолах на гнану звіроту. Їхнє буття позбавлене будь-яких засобів до існування, у них забрано освіту й право голосу. Воно й не дивно, що така скрута пробудила в них хижацьке єство, яке причаїлося в нічній пітьмі».
16
Леонард Бернстайн — американський композитор, виконавець і диригент. Передусім відомий як автор музики до кінострічок «Пітер Пен» (1950) та «Вестсайдська історія» (1957).