Проект "Наш Харків" отримав текст від видавництва часопису Березіль через посередництво Оксани Соловей та Мар’яна Коця. Лише для приватного некомерційного використання.
Видавництво часопису "Березіль"
Видавтництво М. П. Коць
Харків - Нью-Йорк, 2001.
наклад 1000
Спогади видатного мовознавця і літературознавця, знаного у світі культурного діяча, лауреата Шевченківської премії Юрія Шереха (Шевельова) містять унікальні свідчення про факти, що зберігаються в пам’яті небагатьох нині сущих, індивідуальне і глибоко осмислене бачення подій, характеристики й оцінки людей, чиї життєві шляхи так чи інакше перетнулися з долею автора спогадів.
Перша частина спогадів «В Україні» висвітлює життя автора від дитинства до Другої світової війни, коли шляхи простелилися до Києва і далі — до західних меж України.
Юрій Шевельов
(Юрій Шерех)
Я, мені, мене ... (і довкруги)
Спогади.
Частина перша. В Україні.
Docendo discimus
(за Л.А. Сенекою)
Коли наближаються терміни й строки, у людини, перед розпадом тієї тимчасової єдности, що дану людину становить, виникає бажання лишити по собі слід. Якщо життя було не творче, плекається ілюзія продовження себе в дітях. Творче життя, що не було простим існуванням, а ставило перед собою якесь завдання, хай ілюзорне, пробує зробити підсумок своєї діяльности, окреслити вагу свого життьового завдання, труднощі в його осягненні, радість здобутку. Людина сідає за писемний стіл, щоб писати, або за друкарську машинку, щоб друкувати. Дарма, що в писанні невірна рука вже виводить літери, що розбігаються або збігаються незалежно від бажання, а в машинці вони пропускаються, переставляються, плутаються. Та як же зникнути без сліду, як не втілити себе в інших, молодших, життєздатних?
Мені такі ілюзії чужі. Життя неповторне і невідтворне. Самооцінки й спогади можуть бути високої щирости й віри, у них ніхто не перевтілиться і в них не повірить. Одні поглянуть на рукопис чи книжку і скажуть, що нема часу й сенсу їх читати. Другі нудьгуючи перегорнуть сторінки, аби прогаяти час. Прийде самовпевнений вісімнадцятилітній молодик, що все знає і понад усім озирає світ, і напише про них статтю або дисертацію, де викриє ницість і забріханість автора, доведе, що його щирість — поза, а поза — щирість. За яких сто років і цього не буде. Мова буде застарілою й неоковирною, нормальний читач уже того не торкатиме, учений фахівець підрахує, скільки разів ужито однієї граматичної форми чи синтаксичної конструкції, не звертаючи уваги на зміст і чуття. А потім уже взагалі ніхто того не братиме до рук і не розумітиме, як сьогодні клинопис Вавилону. Життя не можна зробити безконечним, і людина не перевтілюється духово в іншу людину. Життя не було б життям, якби на нього не чатувала смерть. Є терміни і строки, і їх не перейти.
Моя мати любила повторювати слова Гомера (в російському перекладі Жуковського): «Будет некогда день, и погибнет великая Троя и с нею народ венценосца Приама». Це стосувалося до її дня смерти. Вона не знала тоді, що ним стане 8 грудня 1953 року, але вона знала, що такий день прийде. Вона не була активно творча людина, і вона переливала себе в свою дитину, мене. Але цей ДЕНЬ — чи це буде ніч — прийде і для мене, прийде він, хоч трохи пізніше й поступово для всього, що я робив, зробив і лишив, отже й для того, що тут тепер вистукую на машинці (з переплутаними літерами). Якщо я це все таки пишу, то не тому, щоб себе увічнити, а тому, що поки я живий, я дію. Це такий самий закон життя, як смерть, і так само безглуздий.
Так, цей слід, якщо й переживе творця, то не надовго. Він нікого і нічого не навчить, не переконає, що автор мав рацію, а його супротивники помилялися й кривдили його, що поставлене ним життьове завдання було варте заходу і що він його виконав. Мовляв Шевченко: «Малого сліду не покину... на нашій — на своїй Землі». Я тільки поставив велике З в слові землі. Бо маю тут на увазі не тільки одну країну, а всю нашу несвою планету.
Але є ще одна мотивація для цього писання. Можливість бути щирим. Закон усякого людського суспільства — брехня і цензура на правду. Це може бути формальна цензура, це може бути цензура звичаю й духового стандарту. Кажучи фігурально, в «Правді» не більше правди, ніж у «Свободі» свободи. Готуючися скласти останні свої суспільні обов’язки, не мавши потреби робити кар’єру, обтрусивши або розгубивши свої товариські зв’язки, сидячи сам-на-сам із своєю старенькою друкарською машинкою і не дуже дбаючи, чи це писання колись стане приступне іншим людям, а чи його викинуть на смітник, можна дозволити собі на нечувану розкіш бути щирим. Себто говорити правду або принаймні думати, що говорю правду, як я її бачу. Мої характеристики людей і подій можуть бути слушні або хибні, вони напевне забарвлені особисто, але вони не підфарбовані свідомо.