Моя мати, Варвара Володимирівна Медер, народилася в Харкові. Було це 30 листопада (13 грудня) 1867 року. Чим був мій дід, не знаю. Найімовірніше — урядовцем. Моя баба Людмила з Ненарочкіних, як нормально для тих часів, не мала обов’язків інших від супружніх, від виховання дітей і провадження господарства в домі. Вони мали багато дітей. Мати була останньою, і обидва батьки померли, коли вона була ще малою. Сироту взяла тітка, про яку не знаю нічого, крім того, що звали її Лизаветою. Як тільки прийшов належний вік, тітка збула малу Варю до Миколаївського сирітського інституту в Петербурзі (на Мойці). Це був заклад для дворянських сиріт, він був під патронатом імператриці, не знаю, вдови Миколи I, чи — певніше — Марії Олександрівни, дружини Олександра II. Про передінститутські її роки знаю тільки, що вони не були щасливі і що моя майбутня мати як дівчинка, за її словами, була страшний шибеник: не було такого дерева в околиці, на яке вона б не злізла. Справді виховав матір інститут. До кінця днів своїх вона згадувала інститут і імператрицю з непідробним захопленням і благоговінням. У домі була велика книга про інститут, з численними ілюстраціями, і мати часто наспівувала гімн інституту. Досі пам’ятаю, може трохи здеформований у пам’яті рефрен:
да здравствуют, многая лета! —
може не найкраща поезія, але сповнена щирого захвату в устах моєї матері. Скільки можу судити з майбутнього, інститут навчив її не тільки досконалого знання мов російської, французької й німецької, знання літератур і любови до них, але чесности, словности, відповідальности, почуття обов’язку і уваги до людей. Моттом її в житті могли б бути слова, які вона часто повторювала: «З людьми треба жити».
У Петербурзі ж мати познайомилася з батьком, що, виглядає, там учився в військовому корпусі, а потім починав кар’єру армійського офіцера. Але це мій здогад. Могло це статися і вже в Харкові.
Я був п’ятою і останньою дитиною. Перші дві, Анатоль і Людмила, померли немовлятами. Лена народилася десь коло 1890 року, вона померла десь 1913. Мій земний шлях схрестився з її шляхом у ті роки, яких я не пам’ятаю. Як і перші двоє дітей, вона для мене тільки ім’я. Для матері її смерть напевне була важким ударом, але і це пройшло повз мене. Пізніше мати оповідала, що Лена відзначалася винятковими здібностями в науці і в музиці і що померла від хвороби, про яку лікарі нічого не могли сказати: із стрункого дівчати вона перетворилася на неймовірно погрубілу жінку, ніби налляту водою. Перша, кого я знав, була Віра, народжена 1894 року. Вона й перша, чиї фотографії збереглися. Пам’ятаю її, струнку, елеµантну, вродливу, з великими розумними й блискучими очима, як вона йде зі мною Сумською вулицею в Харкові, в капелюшку з пером, з обличчям за вуалем, у білих лайкових рукавичках. Вона мала літературний смак і читала французькі романи, які виписувала з Петербурµу, в чепурних білих оправах з однією кольоровою ілюстрацією на початку кожної книжки. Вона любила поезію, і одна приятелька подарувала їй збірку Тичини з написом «Любительці української поезії». У перші роки революції їй довелося стати на працю в бухгальтерії «Донвугілля». Це була важка праця, особливо, коли надходив час річних звітів, і в обов’язкових понадурочних годинах вона до пізньої ночі виловлювала помилки, через які не сходився балянс. У ті роки вона захоплювалася творами Рабіндраната Таµора і теософією. Дві її приятельки були Лизавета Бойко, одна з небагатьох у ті роки, хто добре знав англійську мову й читав літературу в ориµіналі, тонка й іронічна, і Ніна Сухоручко, що, власне, висвячувала Віру в теософію й веµетаріанство, кирпата й круглопика. Пам’ятаю добре й Вірині місячні, суті яких я не розумів, у родині для мене вони звалися міµренями. Десь 1923 року почався її роман з Анатолем Носовим, і заносилося на одруження. Але навесні 1925 року вона застудилася, дістала запалення легенів, воно перейшло в гнійний плеврит, Віра перенесла дві операції, але ніщо не помагало, і 8 травня вона померла. Три місяці мати провела з нею в лікарні, в окремій кімнаті для них двох — тоді лікарні ще мали елемент людяности, від якого тепер не лишилося нічого, надто в Америці. Мати була для неї ці три місяці найкращою доглядачкою й сестрою, і втрата Віри була для неї справжньою трагедією. Ніби четверо дітей, оточених палкою любов’ю, зникли одне за одним, безглуздо і наче в знущанні з життя й материнських болів.