Я не любив Віри, правдоподібно, ревнував її до матері, і вона, либонь, також. Не раз Віра жадала від матері більшої суворости супроти мене й дорікала за потурання. Але мати не потурала, любов у неї ніколи не переставала бути вимогливістю, і вона знала, що з дитини треба виховати людину. Після Віриної смерти причини для заздрощів зникли. Вся її увага й любов звернулися до мене. А це було багато, дуже багато, бо життя її було від початку і до кінця життям матері. Вона не жила для себе, вона мислила себе тільки в дітях. Безродинне дитинство, втрати дітей одного за одним, вроджене почуття — і виховане також — обов’язку, — все це спричинило беззастережність і повноту посвячення себе дітям, від 1925 року — мені самому. Але, повторю, завжди в межах розуму, ніколи не припускаючи розбещування.
У самопосвяті дітям була ще одна обставина, що підсилювала цей комплекс почувань і думок. Її стосунки з чоловіком.
Між народженням Віри і моїм минуло понад 14 років. Справа в тому, що батько й мати відійшли одне від одного. Мати дивилася на шлюб як на щось вічне й непорушне, вона дотримувалася беззастережної вірности. Не так батько. Можу собі уявити, що саме ця постійність її відданости змусила його шукати зв’язків поза родинним домом. Один його роман — його об’єктом була полька, що її мати називала Зоська, став відомим матері. Вона не хотіла офіційної розлуки, бо це тоді вимагало цілої низки образливих формальностей. Але їхнє подружнє життя перервалося, і то на вимогу матері. Вона не хотіла ділитися ні з ким. На короткий час, 1908 року, провалля ніби було засипане. Плодом цього короткого сходження став я. Скоро після того Зоська, справжня чи в уявності моєї матері, знову принадила батька. Під час війни мати не листувалася з батьком. Листування йшло між ним і Вірою. Скільки пригадую, мати не питала про зміст листів. Це було в характері моєї матері: тим, кого вона любила, вона віддавала все, але вона вимагала, щоб їй платили тією ж монетою й такою ж мірою, і вона почувала себе глибоко нещасною, коли це не здійснювалося, а це майже ніколи не здійснювалося, хіба що в моменти гострих криз, але не в плині буденних справ і життьових дрібниць. Прикладом такої кризи може бути 1920 рік, коли мати, тоді вже 53 років і з виснаженими серцем, захворіла на тиф. Сестра не дала забрати її до лікарні, замкнулася з нею на шість тижнів у двох ізольованих кімнатах нашого мешкання, не відходила від матері на хвилину, нікого стороннього не допускаючи (з уваги на небезпеку заразитися) і таки виходила матір. (Це була моя друга розлука з матір’ю, після її подорожі до Москви, далеко довша, і, хоч мені було вже коло дванадцятьох років, я її теж болюче переживав).
У цій оповіді вже не раз випливала згадка про батька. Час переказати те, що я про нього знаю, звичайно, зі слів матері, та ще з старих фотографій. Володимир Карлович Шнейдер (тільки так, не знімецька Шнайдер) був з німецького роду з Польщі, як мати була з німецького роду, власне, напівнімецького, бо тільки в свого батька, з України. Але він був душею й тілом відданий Російській імперії, в війську якої він служив. Він починав з низьких ранµів і тільки поступово вибився на підполковника, потім полковника, а вже в роки світової війни на генерал-майора. В молоді роки родині постійно не вистачало грошей, і мати часом співала вже за мого на світі перебування жартівливу пісеньку:
что я унтера жена, —
хоч унтером він, властиво, ніколи не був. Ішли роки, він служив у війську дуже ретельно, його підвищували в «чині», родина була чимраз краще забезпечена, хоч ніколи не стала багацькою, діти вчилися французької й німецької мов не тільки в гімназії, але й дома, як також грати на фортепіяні, родинна бібліотека книжок і нот усе зростала, приходили дві газети: «Русское слово» з Москви і «Новое время» з Петербургу, не кажучи вже про місцевий «Южный край». Про «Новое время» кажучи, мати виправдовувалася що, правда, газета чорносотенна, але пише до неї багато талановитих авторів (що було правда). Родина не була культурно-творчою, але була з тих, де культуру активно сприймали.
1904—1905 років батько відбув японську війну. Довга подорож Транссибірською залізницею й перебування в Манджурії були зафіксовані сотнями карток-краєвидів, присиланих або привезених звідти. Дитиною я дуже радо їх переглядав. Війна з німцями від 1914 року була довша, упертіша, без екзотики. Карток уже не приходило, приходили листи до сестри Віри, але я їх не читав і нічого з них не збереглося. Батько боляче відчував, вірою й правдою служачи Росії, підозри, які спадали на нього в армійських колах за його німецьке походження. Запало рішення змінити прізвище й навіть по батькові. Шукали прізвища, що починалося б на Ш, щоб не перемічувати рушники, серветки, носовики, воно мало б бути виразно російське без крамоли й зради. Вибрали Шевельов, по батькові — Юрійович. У ті часи прізвище можна було змінити тільки з особистого дозволу царя, і це була довга процедура. Вона закінчилася успішно на початку 1916 року, десь тоді ж таки батько став генерал-майором. Тоді від батька прислано матері новий пашпорт (одружені жінки одержували пашпорт від чоловіка), він лежить переді мною:Паспортная книжка бессрочная. Выдана Штабом 40 пехотной дивизии тысяча девятьсот шестнадцатого года, февраля месяца 23 дня. Владелец книжки: Варвара Владимировна Шевелева. Звание: жена командира бригады 40 пехотной дивизии Генерал-Майора Шевелева. При ней находится сын Георгий 7 лет. Це було рівно за рік перед лютневою революцією.