Скоро після революції батьків слід пропав. Офіцери, тим більше генерали були ворогами революції. Бездоганна служба старому режимові була злочином. Частішали випадки розправи солдатів із своїми офіцерами. 1918 року дійшла чутка, ніби в Києві під час короткого тоді большевицького панування матроси схопили батька й вели на розстріл, а його власні солдати оборонили його, свідчачи, що він добре ставився до солдатів і дбав за них (що було правда). Чутка це дуже сумнівна, бо, бувши в Києві, навіть в умовах тогочасного розпаду поштової служби, якось він дав би про себе знати. Ще менш імовірною була пізніша чутка, ніби він був у війську Вранµеля і був комендантом міста Феодосія. З Криму до Харкова він, звичайно, не міг подати голосу. Але у військах Вранµеля він міг опинитися тільки з війська Денікіна, а тоді було б дуже просто розшукати родину. Найправдоподібніше, що він загинув десь 1918 року, але чи від революційного терору, чи на фронті і якому — ще німецькому чи громадянської війни, — родина не знала, а в радянських умовах і шукати не могла, бо це не обіцяло б добра.
Лишалися тільки фота його самого, та ще картки з Сибіру й Манджурії. Так і знаю я його тільки з фотографій, всі в уніформі, від молодого віку з матір’ю чи окремо, потім кілька з війни, високого, стрункого, в пізні роки лисого спереду, завжди з високим чолом і якимсь дуже спокійним поглядом. Цей останній слід його земного існування втрачено 1943 року. Коли я з матір’ю тікали в лютому того року на захід, ми не могли взяти з собою нічого, крім кількох теплих речей (стояла люта зима). Чудом частина фотографій віднайшлася. Коли німці навесні вдруге зайняли Харків, там опинився Іван Костюк, галичанин, що служив у німецькому війську й познайомився зі мною, коли я ще був у Харкові. Тепер він зайшов на наше мешкання. Бібліотека моя була вивезена до громадської бібліотеки ім. Короленка (де загинула під бомбами), на підлозі валялися різні папери і серед них альбоми з фотографіями. З одного з них Костюк повиймав фота і привіз їх мені до Львова. Серед них було кілька фотографій матері, мене в ранньому дитинстві, багато фот моєї сестри Віри. Так склалося, що не було серед них жадного фота мого батька (як теж і сестри Лени). Єдиний речовий слід його життя — той пашпорт, який я цитував, але пашпорти того часу не мали фотографій.
У романі «Біла тінь» Юрій Мушкетик описує подібний випадок: безслідно зникла людина на війні, слідом за тим були втрачені всі її фотографії. Спогад — «батько в травах, у зорях, у хвилях. Та ще в ньому». Я не бачу свого батька так красиво. Мені він увижається в болоті, в крові, розтоптаний, розчавлений, принижений, знівечений. Такою я бачу й війну та революцію в їхньому дикому, передцивілізаційному винесенні на поверхню бруду, завошивлености, терору. Особистих почуттів до нього я не мав і не маю.
Любови до війська й військової служби я від батька не успадкував. Всяка армія була для мене завжди страшною і огидною. Може якоюсь мірою до цього спричинилися обережно-критичні оповіді матері про батька. Хоч саме за це вона його ніколи не критикувала.
За багато років свого життя я не був ані разу ні в війську, ні в тюрмі, хоч часом було близько і до того і до того. Незвичайна доля для чоловіка зі Східньої Европи двадцятого століття. У війську, можна з певністю сказати, я вже ніколи не буду. До тюрми в наші часи беруть і в глибокій старості. Тут ніколи не передбачиш.
Війна й революція розшматували не тільки батька, а й весь наш рід. Мало знаю про свій рід, але те, що знаю, варте згадати. Власне, тільки про рід з материного боку. Про батьків просто нічого мені не відомо.
У стилі середини XIX сторіччя мати мала багато — старших — братів і сестер: три брати й дві сестри, мої дядьки й тітки. Особисто я знав двох: дядю Васю й дядю Володю. Дядя Вася, найближчий віком до матері, подібно до мого батька, був у військовій службі і теж починав з нижчих ранµів, поволі просуваючися до вищих. Між ним і моєю родиною було тертя, бо батько випередив дядю Васю в службовій кар’єрі. Коли батько був полковником, він був підполковником, коли батько став генерал-майором, дядя Вася ще лишався позаду. Але це тертя не привело до розриву, головне завдяки його дружині, тьоті Марусі, жінці енерµійній, бойовій і діловій. Коли на початку революції військова служба дяді Васі припинилася, тьотя Маруся заклала платну бібліотеку — приватна ініціятива була тоді ще можлива. Це була велика бібліотека, і вона мала чимало читачів-абонентів. Одним з них був я, хоч і не платив. Я мав користатися відділом дитячих книжок, але мене цікавили більше книжки з географії. Працівники бібліотеки були здивовані моїм замовленням й сказали власниці. Вона переповіла моїй матері, спершу розпитавши мене, чи я не помилився. Мені наказано не вибиватися зі свого віку, і я був дуже розчарований. А це готувався µрунт для моєї пізнішої ненаситности на подорожування. Під час війни дядя Вася був на турецькому фронті, піддався там чарам якоїсь туркені, і вона заразила його сифілісом. Хвороба тривала роками, викликаючи скажені болі в хребті. Часто, як мати розмовляла з тьотею Марусею, він раптом скрикував, як поранений звір, і все його тіло зсудомлювалося. Він рятувався тільки впорскуванням морфію, яке він навчився робити сам. Одного дня він свідомо впорскнув собі збільшену дозу. Це було самогубство, але церква заплющила очі на це, його поховали з обрядами. У них було двоє дітей — Коля й Серьожа. Колі пророчили добре майбутнє як віольончелістові. Коли армія Денікіна після невдалого наступу на Москву покотилася на південь, тьотя Маруся з родиною вирішила тікати від большевиків з військом. У Ростові Коля захворів на тиф і за кілька днів згорів. Тьотя Маруся й Серьожа, тоді ще підліток, дісталися до Принцевих островів на Мармуровому морі в турецьке інтернування, не витримали його й повернулись до Харкова. Після цього вони були на особливому обліку в чека — НКВД, Серьожу раз-по-раз туди викликали, десь у тридцятих років запропонували йому стати сексотом, він відмовився. Щоб не так звертали на нього увагу, Серьожа прийняв прізвище своєї жінки Люди Маховської, з родини залізничника. Вона була мало інтеліµентна і трохи вульµарна, за нормальними критеріями це був мезальянс, але вона любила Серьожу, рятувала його з чорної мелянхолії, доглядала його. У нього виявили добрий тенор, він навчився співати й виступав у переїзних операх, що відвідували малі міста України. З мистецтвом це небагато мало спільного, заробіток давало невеликий і спорадичний. До всіх інших кар’єр дорога йому була закрита. Тяжко бідуючи матеріяльно й психологічно, стиснені втрьох в одній малій кімнатці, вони все таки дожили до другої війни з німцями. Під час німецької окупації вони записалися до «фольксдойче». Це давало їм мінімальне постачання харчів і палива, чого моя родина не мала. З льодової нашої квартири мати і я ходили відвідувати родину тьоті Марусі, грілися коло полум’я каміну, а коли нікого в кімнаті не було, я похапцем хапав зернинки пшениці, що сушилися над вогнем і ковтав їх. Ми були голодні, і я не міг себе стримати. Німці брали чоловіків-фольксдойче до свого війська, але Серьожа був від цього забезпечений, бо він мав епілепсію. Коли німці відступали, вони вивезли «фольксдойче» — на захід, їх спершу до Лодзі, потім до Познані, далі в якесь село на південному заході Німеччини, що після розпаду німецької держави ввійшло до французької зони. Однієї ночі до них там з’явилася совєтська репатріяційна група, і їх вивезли примусово до радянського табору десь коло Берліну. Тьотя Маруся ухитрилася переслати матері кимсь записочку, написану вже для радянської цензури, де говорилося про те, з яким ентузіязмом вони повертатимуться на батьківщину. Більше ніколи не було вісток ні від них ні про них. Можна не сумніватися, що вони були знищені й України ніколи не побачили. Я бачив у цьому Немезіду, що покарала їх за запис у німці (хоч і користався з їхнього тепла і зерна). Українців скупчували по таборах, і там був можливий опір репатріяції. Привілейовані «німці» жили приватно, і там їх виловлювали, як тварину, що втрапила однією лапою до пастки. Знищення цієї родини забрало двадцять п’ять років, але воно було здійснене, хоч і різними способами.