— Обережно, не вступайте до... — тут він робив павзу і закінчував: — ...до партії.
Ув’язнений під час масових арештів української інтеліµенції, зокрема зв’язаної з Академією Наук, під час процесу СВУ він був засуджений до примусової праці, яку відбував на будові Біломорського каналу, а потім «Московського моря». Закінчивши термін, він не дістав дозволу повернутися на Україну. Він оселився в Ялті (Крим тоді ще не був «подарований» Україні), де працював у етнографічному музеї в кол. палаці еміра бухарського. Наречений моєї сестри Віри, він часто бував у нас десь 1923 р. Після смерти Віри він одружився з дочкою завідувача гурзуфського будинку відпочинку для науковців (де пізніше і я бував) Шарого. Вона не зрадила його під час його довгого арешту й заслання і виховувала йому надзвичайно милого й швидкодумного синка. Коли почалася евакуація Криму під час німецького наступу, разом з іншими «неблагонадійними» Толю з родиною навантажили на спеціяльний пароплав. Свій людський вантаж цей пароплав ніколи нікуди не довіз.
Крім дяді Васі і дяді Володі, крім тіток Нюсі й Наді, мати мала ще брата Петра. Але з ним його брати й сестри не підтримували жадних зв’язків. Уважалося, що він зробив занадто добру кар’єру й пішов на такі послуги царському режимові, за які його не можна було шанувати. Він був комендантом міста Києва і відзначався активним переслідуванням революціонерів і опозиціонерів. Петро Медер, дядя Петя, був у роду постаттю одіозною. Скільки він мав дітей і яка доля їх спіткала, мені невідомо. Казали, що його розстріляно скоро після жовтневої революції.
Це один з парадоксів материного роду. Ніхто з шістьох братів і сестер і їхніх дружин не був революціонером, усі мирно існували в рамках царського режиму. Чоловіки всі робили поступово кар’єру, і це не вважалося ганебним. Відповідно серед їхніх дітей більшість була ближче чи дальше пов’язана з білим російським рухом, за винятком Толі і мене, що пішли українським річищем, і Олі, що хилилася дещо лівіше. Але служити режимові в переслідуванні інакодумців і революціонерів, співпрацювати з жандармами, — на це дивилися як на збезчещення. І коли прийшла вістка про лютневу революцію і про зречення царя, не було кінця захватові, і сльози радости стікали по обличчю моєї матері, дружини чесного царського служаки, що все життя ревно й сумлінно розбудовував армію його величности.
Нема жадних підстав сумніватися в чесності служби всіх моїх і батька дядів, але безсумнівне те, що вони це робили в доброму сумлінні і з чистою совістю і що це щиро сполучалося з зневагою до тих, хто прислужувався й вислужувався. А для себе їхнім ідеалом не було стати багатим і знатним, а тільки забезпечити собі матеріяльний достаток. Це була ідеологія, типова система поглядів, спрямовані на перехід із, як ми тепер сказали б, нижчої середньої кляси до вищої, але й далі середньої кляси.
А втім у засудженні дяді Петі могли бути й побічні мотиви. Мимохідь кинені, доводилося мені чути завваги про те, що він був занадто гордий, що ставився із зневагою до своїх родичів, які лишилися позаду. Може, до ідеологічного комплексу бідних, але чесних підсвідомо домішувалося й трохи заздрости до успішного? Може, ідеал середньої кляси якоюсь мірою визначався й неможливістю сягнути до вищої? Хто знає, людська душа ніколи не простолінійна, і, здавалося б, найнесполучніші почуття, можуть нашаровуватися одне на одне, навіть коли вони зовсім суперечні.