Але тут, після всіх цих скупих описів життєвої долі людей з покоління матері та його, цього покоління, дітей, слід повернутися до того, чим цей розділ починався: про розшматованість роду в роки війни й революції. Старше покоління, за винятком дяді Петі, та, може, ще мого батька не скінчило своє життя µвалтовно, всі дожили свого природного кінця. Але всі вони були вибиті зі своєї життьової колії, всі померли в злиднях, утративши свої надбання. Що їх не знищив радянський терор, пояснюється тим, що ніхто з них не дістався на високі щаблі. Але діти мусіли заплатити ціну за гріхи батьків. Усіх їх знищено, у війні або в терорі, а кого не знищено, мусів покинути батьківщину. Після другої війни з німцями на Україні з численного роду не лишилося нікого. Чи це була доля старої середньої службової кляси взагалі, чи так склалося в моєму роді — на це хай відповідять історики й соціологи. Якщо вони спроможні. Катаклізми історії прокочуються над людськими долями дуже конкретно й дуже індивідуально, але статистика може вирівняти ці суто індивідуальні — і які ж по-людському болючі — долі в просте цифрове узагальнення.
* * *
Дитина пізнього віку своєї матері, яка мало не заплатила життям за моє народження і яку, як і мене, врятувала тільки хірургія, я не був у перші місяці свого на-світі-перебування вигодуваний матір’ю. Вона не мала молока в грудях, і мені знайшли мамку. Невдячний, я не пам’ятаю, а може й ніколи не знав її прізвища. У родині її звали завжди Саша. Моєю молочною сестрою була її донька Наташа. Саша жила в селі Руські Тишки за кілька верстов (кілометрів тоді ще в державі Миколи II не знали). Слобожанщина мала українські села і російські, і людність їх ніколи не змішувалася. У Тишках я ніколи не був, але з того, що чув, виходить, що це було одне велике село, але воно складалося з двох зовсім окремих половин, Руських Тишків і Черкаських. Українськими були саме Черкаські, Саша походила з Руських. Пізніше Остап Вишня писав, що він виссав свою мову з цицьки матері. У моєму випадку з цицьки мамчиної я виссати українську мову аж ніяк не вмів. Але коли я тепер дивлюся на фотографію Саші зі мною на руках, мені виглядає, що її антропологічний тип був мішаний. Ніс і губи виглядають на російські чи навіть фінські, але брови шнурочком, як написав би Нечуй-Левицький, і вогники задерикуваті в очах зовсім як в українських дівчат. Сашу взяли до міста, одягли по-міському, включно з зимовим пальтом і рукавичками, але свою хустку вона не зрадила і на міський капелюх не поміняла. Як оповідала мати, Саша дуже до мене прив’язалася і не робила різниці між мною й своєю рідною дочкою. Переїзд до Польщі збігся в часі з моїм переходом на страву дорослих, і Сашу лишили в її Тишках. Але, коли ми повернулися 1914 року, мати розшукала Сашу знов. Вона вже не жила з нами, але приходила час від часу, приносячи нам сільські харчі, — молоко, того ж дня від корови, яйця, — і трохи допомагала матері в господарстві, особливо перед Великоднем і Різдвом. Для Саші мати була паніpar excellence, бариня, і вона не називала матір інакше якбариня. Після революції це могли почути сусіди, і це було просто небезпечно. Мати читала їй нотації, але Саші не було легко позбутися звички. Часом Саша тепер приходила з Наташею, і я радо з нею грав і борюкався. Мабуть, тоді в обох нас, ще дітях, прокинулися перші, ще дитячі поштовхи сексуальности. Ми їх не розуміли, просто нам приємно було борюкатися, але мати помітила. Не знаю, чи вона щось казала Саші, але та перестала приводити Наташу. Був у них обох, Саші й Наташі, якийсь особливий запах, ніби теплого молока з-під корови. «Клясової свідомости», якої вимагав марксизм, у Саші зовсім не було. Правда, вона була неписьменна і вчитися читати не хотіла.
У Польщі мамки я, звичайно, вже не потребував, але мені взяли няньку. Її звали Аннушка, вона була білоруска. Бачу її на фотографії: чорна сукня до самої підлоги, на ній довгий білий фартух, вона дивиться на фотоапарат трохи зі страхом, трохи з пошаною. Вона стоїть перед ним, бо так пани наказали. Сама Ломжа була польська, але польської няньки моя родина не хотіла. Поляки були вороги, і вони цього не приховували. Пізніше мати оповідала, як у крамницях їй не хотіли відповідати на її російську мову, щоб робити закупи, вона мала брати з собою чоловіка. Військова уніформа навертала польок на розуміння російської мови. Тепер я дивлюся на це з пошаною до поляків за дотримання національної гордости. Але для матері це був тільки дикий і незрозумілий фанатизм. У нашому домі нічого польського не було. Скільки пригадую, мати ніколи не хотіла навчитися хоч читати по-польськи, зовсім так, як Саша не хотіла вчитися читати взагалі. Товариство, що сходилося подеколи в домі, були офіцери, і поляків серед них не було. Вчащав до нас полковий священик Яроцький з дружиною. Хоч взагалі ставлення до духовенства було зневажливе, для нього робили виняток. Але все це було як у фортеці під час облоги або як в англійських залогах в Індії. Батько, судячи з його роману з «Зоською», очевидно, якісь польські контакти мав, але це було поза домом. Не знаю, як мати все таки навчилася якихось польських куплетів — чи вона таки побувала в Варшаві в якомусь польському кабаре, — чи це був офіцерський фолкльор, що мав на оці показати, які примітивні були поляки? Ось зразок: