Pуjdк do szafy, rozbijк szklanki...
А от ближче до армійської тематики й проблематики:
A to jest tylko wrona!
Так починався розкладовий вплив польської культури на переможне російське військо. І так та культура виглядала в очах приналежних до війська.
Мабуть, моя мати не довірила б мене польській няньці. І чи пішла б польська нянька до родини офіцера російського війська?
А догляду я потребував. Пізня й неплянована дитина, несподіваний Божий дар, перший рік чи два після народження я був хворобливий, особливо дошкуляла золотуха з її висипами на шкірі, з запаленням лімфатичних вузлів. Згодом золотуха минула, але репутація хворобливої дитини лишалася, так дивилися на мене в родині, так дивився і я сам на себе. У матері лікарські застереження й поради накладалися на комплекс попередніх утрат дітей, на патологію мого народження. Особливо боялися можливої шкарлятини або дифтериту, які одначе мене обминули. Звичайний кір або вітряна віспа викликали острах ускладнень, і всі можливі запобіжні засоби практиковано в таких випадках. Не диво, що я був боязкою дитиною. Не тільки щодо хвороб. Може, до яких десятьох років я ні за що в світі не хотів, ідучи з матір’ю або сестрою Вірою, посуватися сам і жадав, щоб мені дозволили тримати супутницю за руку. Не скажу, щоб я боявся чогось конкретного. Просто світ був занадто широкий для мене, я був занадто малий як на світ, але, ведений дорослими, я не відповідав за наслідки.
З моїх страхів мене вилікував кузен Толя. Чувши вислови побоювання щодо мене, він окинув мене оком і сказав:
— Нічого не станеться. У нього широка кістка. Він матиме довге життя.
Толю я вже тоді шанував. Він був єдиний учений на всю родину і тримався завжди спокійно і статечно. Зрештою, його передбачення здійснилося, хоч хвороби тьмарили потім моє юнацтво, про що далі.
Десь коло сімох років стався мій перший бунт. Він почався з відкинення мого імени. Мене охрестили Георгієм, а звали, малим, Жоржик. Тоді я не вмів вимовити ніж, нір, і в моїх устах Жоржик перетворився на Зьозю. Кличка прищепилася, і так мене в родині звали, спершу жартома, потім повсякчас. Такий надмір ніжности мені докучав, особливо тоді, коли я вже опанував спершуж, а потім, не без свідомого зусилля, ір. (Але я довго не міг вимовити твердогол, кажучи замість нього губогубнев. І досі не знаю, чи це не був польський вплив, — але як, коли не було контактів з поляками? Таж така вимова не могла носитися в повітрі, не було на неї спеціяльного віруса. Чи так вимовляла Аннушка, і я навчився від неї?). Тоді я заявив, що більше на Зьозю не відповідатиму, бо я вже великий, а це робить мене незаслужено малим. Але я не хотів і бути Жоржем. Тут уже, мабуть, говорив і патріотизм перших років війни з німцями. Французи, правда, були союзники, але все таки краще було мати слов’янське ім’я. Так я став Юрій. Це ім’я було ще й тим добре, що в ньому булор, і я його вмів вимовити. Коло того самого часу, нагадаю, мій батько з Володимира Карловича став Володимир Юрійович. Гармонія поколінь.
Другий прояв моєї нової незалежности було те, що я зажадав, щоб мені пошили військову сіру шинелю, офіцерську, купили картуз з кокардою і причепили збоку шаблю, хай іграшкову. Так я виходив на вулицю. Була й іграшкова рушниця. З нею по вулицях я не ходив, але зфотографувався з нею. Це був перший і останній у мене вибух мілітаризму. Він тривав до 1919 року, коли був асоційований з наступом армії Денікіна. Але коли армію Денікіна розбито і Харків окупували більшовики, показуватися в офіцерській шинелі стало неможливо. Припинення мого «мілітаризму», либонь, єдине, за що я вдячний більшовикам.
Крім цих двох бунтів, як на маштаби мого дитячого світу, великих і визначальних, бувало ще багато малих, з приводу різних дрібниць. Тут треба віддати належне моїй матері. Хоч як несамовито вона була до мене прив’язана, хоч як мене доглядала й пестила — досить поглянути на мої фотографії з тих часів, то в оксамитовому чорному костюмчику й білих черевичках, то в кокетливому білому з вишиваним коміром і крайками, — але вона знала, щу таке дисципліна (мабуть, ще з її інститутського виховання, з перших років бідування після одруження), і привчала мене до неї. Я був люблений, пещений, але не розбещений, і почуття обов’язку відтоді ввійшло міцно в мою свідомість і живе там досі. Мої малі бунти були приводжувані до капітуляції, звичайно, моєї, або до кари. Але кара теж, характеристично, полягала в капітуляції. Мене ніколи не бито, ніколи не вдарено. Не ставлено в кут, обличчям до стіни. Карою було — мене садовили на стілець, пам’ятаю, він стояв між двома шафами. Мені казано, що я мусів, сидячи, продумати свою поведінку, і, коли зрозумів її хибність, маю піти до матері й сказати їй про це. Тоді мене відпускали робити, що я хотів. Не знаю, чи ця система зламування волі була найкращим виховним заходом. Не знаю, чи це було тільки вихованням, а чи також конфліктом двох воль, двобоєм двох упертостей. Під покришкою дисципліни й стриманости в моїй матері ховався сильний темперамент, я не належав до дуже покірливих, на стільці я часом висиджував цілий день, але звичайно я мусів підпорядкуватися. Я був малий, а в світі панували дорослі. Опріч того, за цим змаганням темпераментів ховалася й взаємна любов, я міг цього не усвідомлювати, але десь у глибині не міг не відчувати. Хоч, Боже, як я ненавидів матір у ті години сидіння на стільці покари!