Був у цьому і ще один аспект. Не-биття мало виховувати в мені почуття власної гідности. Конфлікти заганялися в суто психологічне розв’язання. Але життя не обмежується на психологічних розв’язках. Воно не раз жорстоко б’є людину. До цього я з моїм вихованням не був підготований. І за це мусів розплачуватися, тим болючіше, що це були роки революції, коли до гідности людини не мають ніякого зрозуміння і коли індивід мусить підпорядковуватися велінням і хотінням маси, часом напівдикої й розлюченої, часом досконалої в своїй жорстокості. Приборкання індивіда, неминуче в кожному суспільстві, тут виявлялося в своїй первісній не замаскованій умовностями формі. Зрештою так приборкувано не тільки мене, а і — може ще лютіше й страшніше — мою матір, про що далі. Мої з нею конфлікти любови-бунту не припинилися ніколи, доки вона жила. Але поруч виросли в нові розміри і обсяг конфлікти ніжношкірої людини-особистости з тими грубошкірими масами, яких революція винесла на поверхню життя.
З дитячих років я не пригадую ніяких товаришів. Виглядає так, що все моє життя відбувалося в родині, en famille. Перших товаришів я зустрів у початковій школі, але я нікого з них не пригадую, знак, що тоді ніяких поважних конфліктів не сталося. Мабуть, так було через особливий характер школи. Це була приватна школа Євгенії Помпеївни Дружкової на Мироносицькому (пізніше Раднаркомівському) провулку, 4. Школа Дружкової вважалася чи не за найкращу в Харкові. Природно, вона не була дешева. Зате діти там були відгороджені від того, що називалося поганими впливами. Мабуть, тому й не запам’ятався ніхто з товаришів. Там закладено основи мого письма, з непохиленими, прямими літерами, там приділяли увагу мистецькому вихованню. Я ніколи не мав здібностей до малювання, але мій архітвір мав успіх: з глини я виліпив паску й великодні яйця, вони були потім пофарбовані, стояли вони на зеленій траві, яйця були різних кольорів — і ця нехитра штучка викликала загальне захоплення. Цей мій єдиний за все життя «мистецький твір» зберігався в родині до самої втечі з Харкова 1943 року.
Одначе навіть з ідилічного затишку школи Дружкової не можу не згадати мого першого позародинного конфлікту. Стався він з самою власницею й директоркою школи, Євгенією Помпеївною, росіянкою, як ми тоді казали, кацапкою десь чи не з Курщини чи Вороніжчини, з її кирпатим носом на кирпатому обличчі й безліччю зморщок, хоч дуже старою вона не була. Був у школі якийсь обід для директорки разом з батьками й учнями, мабуть кращими учнями. Розмова точилася по-французьки. Мені треба було соли. Сіль стояла коло Євгенії Помпеївни. Я звернувся до неї: Je t’en prie... Я був добре вихований хлопчик, і я хотів бути дуже ввічливий. Але дружний регіт почувся в відповідь на мої слова. Порушуючи всі норми доброї поведінки, я звернувся до директорки школи на ти. Французької мови я перед тим учився переважно від матері і від Сесіль, дружини Володі Кривцова. Вони навчили мене казати je t’en prie, я зметикував, що це відповідало російськомупожалуйста і тепер застосував цей переклад до Євгенії Помпеївни, замість je vous prie. Сміх був не тільки дружний, але кінець-кінцем і дружній, — та для мене це була мало не катастрофічна поразка на моєму ранньому спітканні з позародинним, широким світом. Я впізнав, що там були інші закони. Безневинний епізод глибоко врізався в свідомість і в пам’ять. За ним мали йти інші, багато інших, спершу в гімназії, потім у пореволюційній дійсності.