Та перше, ніж до них переходити, хочу підкреслити ще дві риси мого раннього життя в родині. Один уже був тут згаданий, але його варт поновити в пам’яті. Коли говоримо про товариство офіцерів середнього ранµу та їхніх родин з невеличкою (дядя Володя) домішкою середніх урядовців і з невеличкою домішкою поміщиків (тьотя Нюся), уявляємо собі звичайно малокультурне оточення, де передають плітки про своїх ближніх, і про ціни, і про своїх дітей. Це було не зовсім так у моїй родині дитячих років. Певна річ, вона не була в передових лавах культурних діячів, не думаю, щоб вона цікавилася глибоко тими течіями в мистецтві й філософії, що тоді законювалися й торували собі шлях нерідко в обставинах палких дискусій або й скандалів. Не було там розмов про богошукання й богобудування, про акмеїзм, а вже й поготів про футуризм, ледве чи знали тут багато про Андрея Бєлого чи Вячеслава Іванова, про Ґумільова або Хлєбнікова, про Чурляніса (як тоді вимовляли це ім’я) чи Ларіонова. Але книжок у родині було багато, і символізм у його загальновідоміших аспектах не був незнаний. А вже клясики російські й західні були тут майже членами родини. Велика в цьому заслуга «Нивы». Цей типовий «журнал для родини» не належав до культурного аванµарду, але він робив велику справу тим, що кожного року видавав збірку творів одного з російських і західніх письменників і висилав ці збірки невеликими випусками кожного місяця своїм передплатникам за неймовірно низьку ціну. Були це не тільки клясики, а й сучасники — такі, як Бунін, Купрін, Леонід Андрєєв, Оскар Вайлд, Метерлінк, Ростан... Окремо висилалися потім оправи, випуски поєднували в скромні, але пристойного вигляду томи. Родинна «Нива» не цуралася в цій добрій справі ні творів, близьких до атеїзму, як от «Жизнь Василия Фивейского» Андрєєва, ні революційних, як його ж таки «Рассказ о семи повешенных», ні еротичних, як «Яма» Купріна або й «Саломея» Вайлда. І ці твори в моїй родині не просто складалися, їх читали. У десять років я вже читав «Ромео і Джульєтту» Шекспіра і на заввагу матері, що я не міг її розуміти, гордовито відповідав, що мені абсолютно все ясно. Певно, рацію мала мати, але це не значить, що це читання пішло на марне.
Передплачувано не тільки «Ниву», а і «Пробуждение». Першу заради додатків, друге — бо там було багато репродуцій малярства й скульптури, репродукцій доброї якости. Добиралися ці ілюстрації, беручи справу естетично, досить консервативно — академізм, паризький Сальон, поміркований символізм. Але передвижницький реалізм для «Пробуждения» був уже перейденим етапом. Передплачувано й дитячі журнали — для мене — «Светлячок», «Задушевное слово». «Мурзилка» був занадто простацьким.
І мати, і Лена, і Віра грали на фортепіяні. Мав навчитися і я, перешкодила революція. Грали не професійно, «для себе», але музика була не чужа в домі. Пригадую розмову про Скрябіна в зв’язку з його смертю, хоч і не думаю, що твори його були в родинному обігу. Але Шуберт і Чайковський були «своїми». Мати співала багато арій з опер, співала знов «для себе», але арії з «Фавста» або «Євгена Онєµіна» я чув довго перед тим, як потрапив до оперного театру. Знала вона і багато романсів серйозної музики і циганських, не цуралася й оперети.
У перші роки по революції, коли припинилися всі грошові надходження, а мати й сестра Віра ще не стали на працю в радянській системі, не стали коліщатками в новому режимі сірости й безособовости, кілька років родина жила з продажу численних книжок і нот, збираних роками, збираних з любов’ю і розумінням. Продавано їх з болем, але не було ради. Зрештою, в новій, «ущільненій» квартирі не було місця для фортепіяна, не було місця й для книжок, а ноти взагалі були ні до чого.
Остання згадка з догімназійних років належить літнім виїздам на Лубенщину до маєтку Сокальського. Це був дрібний поміщик, він потребував грошей і тому приймав «дачників». Туди приїздила наша родина, коли не помиляюся, бували там і кузен Толя Носів, і кузина Оля, тоді Жукова. Літування в Сокальського пам’ятне не тільки тим, що це був не брудний, закурений Харків, а природа, чий чар посилювала людська рука — маю на думці сад коло дому (слайд пам’яті, але не зоровий, а нюховий: вечорами по заході сонця солодко-п’янкий запах матіоли й пахучого тютюну), а й тим, що це був мій перший контакт з українським селом. Товаришем моїх ігор був Сергійко, син куховарки Мотрони. Він не наважувався піднести руку на панського синка, і я з цього користався. Пригадую, як Мотрона скаржилася моїй матері: