З одним винятком. Я виключаю з цих спогадів любовне й сексуальне хоч яку ролю воно відграє в житті людини. Бо те суспільство, мовою якого я пишу, в цій ділянці спорудило товстелезні мури лицемірства або мовчання. Якщо ці спогади будуть закінчені і мені ще лишиться час на розмову з друкарською машинкою, може я напишу про це окремо, і тоді це триматимуть під суворою таємницею, як і історію хвороби Івана Франка, або видадуть для небагатьох посвячених і триматимуть у бібліотеках під сімома замками, як записи еротичного фолкльору, що їх зробив був Гнатюк. Це, безперечно, акт брехні або щонайменше потурання брехні, але частковим виправданням є те, що для життя науковця роз’єднання ліжка і писемного стола не спотворює дійсности так, як це було б у випадку письменника або мистця. Поза цим обмеженням, отже, — правда, заперечення всіляких табу. Зрештою, сама згадка про цей аспект життя вже є акт прориву й пориву до правди.
Історик шукає в мемуарах невідомих фактів, деталів епохи; пересічного читача вабить можливість побачити прославлених сучасників у їхньому приватному житті, сказати б, у пантофлях і халаті (як називалися спогади його секретаря про Анатоля Франса в російському перекладі) — типовий приклад — спогади його служниці Селести Альбаре про Марселя Пруста, — або знайти психологічні портрети тих сучасників, знову ж таки в їхньому залаштунковому, приватному житті. Усього цього буде мало в цих спогадах, треба чесно попередити. Причин на це є кілька. Почати з того, що бувають спогади, що їх автор пише, використовуючи документи, вивчаючи матеріяли архіву свого й інших, перевіряючи з тим, що вже знайшли історики. Це спогади, вже пересіяні через сито джерел, де автор намагається бути якомога об’єктивним і точним. Але мої спогади я пишу майже виключно з пам’яті, за малими винятками ні з чим їх не перевіряючи й не зіставляючи. Зрадливість пам’яті загально відома. Але якщо є історики, щось вони повинні робити, якісь критичні завваги чи примітки писати. Лишаю їм цю працю. Мої спогади — це не тільки і не стільки документ часу, скільки свідчення величі й фіяско людської пам’яті, цієї фантастичної й фантазуючої електронної обчислювальної машини. До того ж моя пам’ять переважно зорового типу. Вона фіксує поодинокі картини з минулого, але іµнорує їхню послідовність, хронологію, переємність. А ще до того вона має драстичні провали. Зумовлені вони не тільки її загальною недосконалістю, а і тим, щу сталося зі мною в перший рік по війні. Після випробувань голоду в Харкові за німецької окупації, серії ризикованих утеч на захід, людоловства й злиднів у повоєнній Німеччині з її тоді недоїданням можна було сподіватися фізичного колапсу. Він стався. Це було в Мюнхені. В кіні в Швабінµу показували французький фільм за «Ідіотом» Достоєвського. Я жив на Боµенгавзені і повертався туди пішки. На Людвіµштрассе в мене запаморочилася голова, я втратив свідомість і впав. Двоє незнайомих привели мене додому, півпритомного. Почалося блювання. Лікар визначив струс мозку. Хвороба прикувала мене до ліжка на багато тижнів. У пам’яті утворилися зони порожнечі.
Але недосконалість цих спогадів супроти минулої дійсности випливає не тільки з хиб пам’яті взагалі й моєї пам’яті зокрема. Вона і наслідок спеціяльного зацікавлення. Попри інтерес до сучасників, з якими я зустрічався, мене найбільше вражало, дивувало й принаджувало впізнати, щу таке я, так, я сам. Як воно, це я, постало, як формувалося, з чого складається. З усіх свідчень про дійсність найоб’єктивніші, найнезаперечніші є свідчення мови. Історичні документи можна заховати або зфальшувати. Але те, що в мові щоденно вживають мільйони людей, існує і має свою несхибну вимову. Газети можуть не згадувати про недолугість радянської системи постачання містам, але поява загальносоюзного слова авоська свідчить про цю недолугість беззаперечно. Система концтаборів у СРСР офіційно не існувала. Але цілі словники таборового жарµону викривають її наявність, її гігантичні розміри й безрадність в’язнів. Що кажуть дані мови про наше, моє я ? Ми кажемомоя рука, моя нога так, як кажемомоя книга. Займенник виразно каже про приналежність мені, але не про тотожність. Гаразд, але мова йде далі. Ми кажемомоя голова, моє серце і узагальнено —моє тіло. Значить усе це теж не я. Що ж тоді я? Душа? Але і тут мова наказує нам казати моя душа. Значить і душа — не я. І так оте кляте я прослизає між пальців, і ми не можемо його ні з чим асоціювати. Чи можу я в цих спогадах упіймати отея, хай не щодо всіх людей, а щодо себе самого? Думаю, що ні, що коли мова наша дематеріялізує і деспіритуалізує я, то несила і в спогадах його схопити й пришпилити. Але і шукати його захоплює. Звідси й назва цих спогадів, я і не-я, де на першому місці те невловне я. І, важливіше, звідси розподіл наголосів у них.